Частина 9

Розпочався новий тиждень.

Тиждень перед весняними канікулами.

Я проснулася скоріше наведеного мною будильника. Сповнена сил і ентузіазму. Вмила обличчя, одягнулася й зробила легкий мейк. Зазвичай в школу ходила без макіяжу, лише деколи, коли приходило натхнення, малювала свої довгі вії, підфарбовувала, для виразності, очі та матовою нюдовою помадою на губах робила ефект максимальної природності. Волосся, яке я вночі помила та забула випрямити закрутилося у легкі кудрі, я не стала його вирівнювати, бо так навіть красивіше, взяла квітчасту пов'язку синього кольору – і моя зачіска готова. Я зібралась: чорні джинси, світло-сіра футболка, посередині якої маленька надпис "Friends " – мого улюбленого серіалу. І зверху тепла в'язана накидка. Яку я знімаю, як тільки сонце стає все тепліше пригрівати, і після уроків несу її в руках. На шиї, як завжди – срібний ланцюжок, з підвіскою.

Спустившись на кухню, побачила матір, яка готувала сніданок.

– доброго ранку ! – голосно промовила я. Настрій був чудовий!

– доброго ранку Еббі, ти як завжди прекрасна.

– маю в кого вдатися – усмішнувшись відповіла я і підійшла до своєї білявки, щоб обняти її. На маминому обличчі з'явилась щира посмішка. А за сніданком до нас приєднався батько. 

– Машина вже приїхала, можеш виходити – сказав він помітивши біля нашого двора припарковану автівку. Я обняла батьків, схопила свій рюкзак з підлоги і попрямувала до вхідних дверей.

– Поводи себе добре, – з кухні тоненьким голосом промовила мама. 

– Постараюся, – відповіла і закрила за собою двері.

Надворі було сонячно, та досі пам'ятаю як холодний вітер пронизував тіло, тож я швидкими кроками направилася до автівки. 

Чорний джип. Неначе не помічник адвоката, а місцева мафія.

Підійшовши до дверей автівки я згадала, що навіть імені хлопця не запитала. І побачивши водія я справді здивувалася: молодий, років 20-23 симпатичний хлопець, з вузьким овальним лицем, і виразними яскравими очима. Спочатку ніяк не могла зрозуміти де ж ми могли бачитись, тільки потім я згадала, що то був той самий хлопець з кафе неподалік школи. 

Хлопець привітався, я помітила як причесане блондинясте волосся, добре підібрані парфюми, здався приємним таким. Я назвавши своє ім'я простягнула йому руку, а той назвавши мене милою леді, поцілував її. Насправді це було досить дивно, мої щоки зарум'яніли, а з вуст вирвася смішок, я навіть трохи розгубилась, не звикла до таких жестів.

 – Не зустрічались раніше? – запитав той, вдивляючись на мене. Так я знаю, що приваблива.

 –  Кафе " Затишне" біля школи, минулої п'ятниці?! – самовпевнено глянула на нього, машина зрушила з місця, я пристібнула пасок безпеки. 

– Так, я згадав тебе, – затвердив він, повертаючи у вузьку вуличку нашого проспекту, його руки плавно торкалися керма, я вдивлялась і згадувала, як дивилась на Джейдена день до цього. В думках змінювалась картинка, я наче проводила паралелі, хоча знаю що так робити не треба. Та картина мужніх, водночас акуратних рук мого Джея ніяк не зникала. Я взагалі повелась тоді досить дивно, адже на вечірці він дав зрозуміти, що повністю полинув у нове життя, то навіщо мені про нього стільки думати?

– Тебе називати Ейбігель, чи Еббі, як краще? – запитав водій. 

– Еббі, – пробурмотіла. А як його звати? Я ж навіть не запитала. – Вибач, що одразу не запитала, а яке твоє ім'я? – його блакитна сорочка гарно випрасована, що правда верхній гудзик не застібнутий, хлопець виглядав досить стримано і мило.

– я Альберт, але називай мене Берт. 

– Ти з Оґасти чи можливо іншого міста? – запитала я.

– Я з Аплінгу. Та поступив сюди, тож тепер живу в Огасті. 

– То ти ще вчишся ? – знову запитала я, мені справді цікаво почути хоч якусь інформацію про нового знайомого.

– Так я вчуся і працюю помічником твого батька, – дружелюбно відповів Берт.

– зрозуміло. – Незручна тиша стала між нами.

– Ще щось хочеш дізнатися ? – напевно щоб просто розбавити тишу, запитав Берт, кинувши короткий погляд на мене, проте я промовчала. 

– Ну ти просто так задивилася, тому й питаю – продовжує він. 

– Так, задивилася. Ти також на мене п'ялився, коли я сідала в цю автівку, – з обуренням кажу я, й повертаюся до вікна. Вирвалися слова з моїх вуст, бо його слова звучать як докір моїй цікавості. 

– Ти що образилася?

– Ні. 

За вікном вітер все сильніше гойдав вже розквітлі гілки з бруньками, ми проїхали половину дороги до школи.

– Ну так, я я задивився на тебе тому що, був здивований. Я ж уявляв тебе по-іншому. 

– Я також по-іншому уявляла свого водія. – пробурмотіла. 

– Ти не задоволена водієм? – на його обличчі з'явилась легка посмішка, той вдивлявся вперед дороги, уважно слідкував за знаками.

– Ні, задоволена, – не дивлячись на нього, взявши в руки телефон, відповіла.

Перевівши погляд на мене, і знову усміхнувшись той запитав:

– мені 20, вже скоро буде 21. А тобі я так розумію 17? 

– Так, я ще навчаюся в школі...І це зрозуміло тому що ми прямуємо туди, – протягую я, і в моєму голосі заховалось невдоволення.

– Що таке, Еббі, не хочеш до школи? 

– Ну скажімо, не дуже. 

– Школа й універ неймовірно веселий час, – підбадьорив словом Берт, хоча ж насправді я не йти до школи, бо знову побачити Джея, ймовірно з одною з тих дівиць з вечірки, не зовсім приємно. Бо знаю він не гляне на мене так як глядів на ранок після вечірки, де в очах хоч тільки трохи, але помітна була турбота, якась теплота. Я відчул її. Впізнала.

Під'їхавши до шкільної парковки, помітила автівку Джея. 

– Приїхали, – сказав мій красивий водій, і швидко вийшов з машини, той відкрив мої двері, і подав руку.

– Таки джентельмен, – промовила я, подякувала і направилася до шкільного подвір'я.

– Гарного дня, Ейбіґель, усміхайся, бо це тобі дуже личить, – сказав Берт, мила усмішка прикрасила його обличчя.