В садах Афродіти...

Цикл «До незнайомця»

***

Знову я бачу його палкий полиск на своєму ліжку. Місяць. Я обертаюся до вікна, аби подивитися на це полунічне диво, якому вдається зберігати сонячне сяйво навіть у найбезсонячніший час доби… і ось я вже сиджу на підвіконні, закутана в ковдру, холодна, але, чомусь, надзвичайно щаслива: вичікую, доки затихне гомін мегаполісу, і я знову почую боязкі дзвони зоряного неба.

Тиха, тиха ніч гуде наді мною серенадами неземних голосів. Співають херувими. І Господь розбурхує струни моєї маленької душі молитвеною флейтою, чаклуючою зорі на небосхилі.

Мені не заснути цієї ночі: я в безнадійному полоні... У полоні твоїх пронизливо глибоких очей, що вивчають мене з божественною милістю і впевненістю дона Хуана (персонаж книг К.Кастанеди) просто з вибоїстої поверхні Місяця. Я плáчу. Все в мені настільки прагне до цієї утопічної блакиті, настільки б'ється птахом-Феніксом у золотій клітці, що часом аж в очах темніє від цієї дикої жаги. Як би мені не розбитися?..

Забуваюся. З головою поринаю в дурманний вир тебе, ніби велетенський нічний метелик в привабливе макраме павутиння. А після – знову відчайдушно борюся за ясність розуму, знемагаючи від власного ж безсилля. Неминуче згораю.

Маленький Аполлон мого висхідного життя, прекрасний, як день, незвичайний, неповторний… я так втомилася від безглуздих втрат, так втомилася безперервно вишукувати слабкі промені світла в цьому прихистку чорно-білих сердець, що твоя оманлива веселка вже не дозволяє мені вдосталь насолодитися нею: скоріш тільки більше затьмарює мою, й без того плаксиву, осінь. Здається я втрачаю тебе, так жодного разу й не знайшовши.

В наші часи всесвітньої метушні, ми б, мабуть, стали відмінним тандемом, якби тільки наші кораблі вчасно пристали до однакової гавані. Але ось вже півтора місяця океан вперто розносить їхні течії. Я не пручатимуся. Нехай так.

Може час виявиться прихильним до мене, а може короткозора пам'ять незабаром зітре твій силует з моїх душевних підкірок... А поки що дай мені напитися твоєї місячної води, та будь певен: все у цьому житті відбувається не дарма.

З благоговінням, твоя А.)

(Липень 2019 р.)

 

***

Дорога моя людина, мистецька душа, яку ніколи не полишає Евтерпа, я сподіваюся, ти здогадався хто це, а як ні – тим краще: тим цікавіше життя, чим воно загадковіше.

Пишу тобі просто так, від щирого серця, без особливих причин. До чого ці нагоди, коли є натхнення і є кому писати?.. Як ти там? Як твоя музика? Я щоразу згадую твої пальці і нічого не можу з собою вдіяти: мені хочеться споглядати їх знову і знову і слухати, слухати, слухати... Ти ж знаєш, я небайдужа до музики, часом вона захоплює мене навіть більше, ніж література: на відміну від книг, музика мінлива й жива. Вона завжди існує лиш «тут і зараз», підхоплюючи і віддзеркалюючи миттєві емоції свого виконавця.

Останнім часом моя музика зовсім не клеїться. Моє бідолашне фортепьяно занудьгувало без мене: я не сідала за нього ось уже кілька тижнів. Мене огортає смуток, все ніяк не знайду собі місця. Ненавиджу цю настирну хандру: вічно вона навідується невчасно. А, втім, чому я дивуюся? Адже я «творча людина». Знаєш, у наші часи це звучить скоріше як діагноз. «Творчих людей» нині ніхто не сприймає всерйоз, сучасне людство все більше прагне до точності й практичності: кого турбує чужа маленька душа з її одвічною схильністю до експресії? Тому благаю тебе, всім серцем благаю: у будь-що не уподібнюйся людям, залишайся собою і неси своє сяйво із гордістю. Єдине, чого я хочу понад усе, аби ти був вільним... Вільним у своїх думках, у поглядах, помислах, прагненнях, мистецтві… І вільним у почуттях.

І нехай Евтерпа завжди буде поруч з тобою.

З трепетом, Муза твоїх безтурботних днів...

(Серпень 2019)




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше