В садах Афродіти...

Цикл «До мешканців моєї душі»

До Деуса

– Спинись же, о ти, стріла, що летить у пітьмі, спис, що простромлює собою Всесвітнє полум'я, душа ненароджена і тому нетлінна... Я боюся тебе згубити, і водночас боюся не встигнути за твоїм вічно вислизаючим єством. О ти, казковий цілитель і найпідступніший у світі чаклун: ти показуєш мені світло, і те засліплює мене; ти розкриваєш мені суть, і мій світ зотліває, як ґніт; ти протягуєш мені своє вогняне перо і наказуєш: «Пиши!» І рука моя вже не моя, вона палає твоїм вогнем, вона звертається до тебе, як маленький Місяць до Сонця, і тоді ти з неприхованою насолодою кладеш свою долоню на мої очі і кажеш: «Засинай. До чого ця дика жага?..» Ні! Дай мені закінчити! Ще рядок, слово, букву... Ти розправляєш плечі, кидаєш томний погляд на схід, і за спиною твоєю повстає морок. Я пірнаю в нього з головою, і ніщо вже не врятує мене, тільки ти. Ти...

Хто ти? Ява чи сон? Вічність чи мить? Душа чи тіло? Хто ми разом? Дух чи розум? Світло чи темрява? І хто я без тебе? «Я» чи жалюгідна подоба «себе»?

– Ти лише письменник, – відповідаєш ти з темряви, – слово – твоя опора, думка – твоя дорога, а я твій поводир. Душа твоя – моє сховище, і ніхто ніколи не зможе збагнути мене. Тільки ти. Бо я живу в тобі…

(Осінь 2020 р.)

 

До кохання

О, ненависне дівоче серце, як необачно ти відчиняєш свої двері усім, хто одаровує тебе хоча б малесенькою краплинкою надії. О, наївна душа, чи не досить з тебе цих розчарувань? Ти залежна у своєму одвічному прагненні до кохання, ти закута у кайдани найпрекраснішого з усіх почуттів світу, але саме це почуття пригнічує тебе найбільше. Чому так?..

Що ти насправді таке, о кохання, і наскільки широкі твої межі? І чи можливо тебе збагнути звичайнісінькій земній людині? Певно, що ні. Адже ти не просто почуття, ти – служіння. Таке ж служіння, як і віра чи мистецтво. Ти наказуєш людям милосердствувати, наказуєш їм не боятися, наказуєш офірувати, терпіти, страждати... Ти робиш їх зовсім беззахисними, а потім забираєш їхню душу і полинаєш аж до самих небес, до Господа, туди, де є твоя домівка… Проте одного дня твої крила слабшають, тоді ти перечіплюєшся через хмари і стрімголов летиш головою донизу, аж доки не досягнеш твердої поверхні землі. Як важко тобі буває знову ставати на ноги. Але нічого не поробиш: таке життя. Так вже повелося, що щасливе кохання неминуче перетворюється на буденність і гине. А найбільше кохання завжди нещасне, адже тільки воно здатне довіку турбувати тонку людську душу, продовжуючись у її думках.

(Осінь 2019)




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше