Вона

Єва - прекрасне ім’я, біблійне, а ще доволі рідкісне для маленького містечка Снятин, що на Івано-Франківщині.

Єву я знав дуже давно, хоч і навчалися ми у різних школах, проте, маленьке місто обов’язково пересікає шляхи однолітків: міська дискотека, шкілька олімпіада, будь-яка урочистість і от ти вже знаєш людину, хоча б з вигляду. Офіційного знайомства з Євою у нас не було, проте, ми добре знали про існування одне-одного, ба, я навіть подобався їй, про що вона зізнається пізніше. У свою чергу, в юному віці Єва не полонила мою увагу - була надто худенькою і трохи спокійнішою того, що мені в дівчатах подобається. На рахунок спокою, як з’ясується, я серйозно помилявся. 

Вперше з шкільних часів наше знайомство поглибилося на спільному пікніку вже в доволі свідомому віці - мені було, мабуть, 24, а Єві, відповідно, 22. Пригадую, як вона тоді захоплено дивилася на мене, під час розповідей про моряцтво. Тоді ще мій друг, добряче випивши, запитав, чи не хотів би я відвести її в сторону, мовляв, вона цього лише й чекає. Я не хотів, знову ж таки, навіть у 22 Єва виглядала хоч і симпатичною на лице, проте худенькою, нескладно розмовляючою дівчиною, без жаринки в очах. Дивна, вона завжди видавалася мені трохи дивною, надто поглибленою в роздуми. Я теж дивний, місцями надто сумний, мабуть, саме тому поряд з собою хотів бачити когось більш приземленого, щасливого, якщо хочете.

Йшов час, ми підписалися одне на одного в існтаграмі, лайкали фото, інколи надсилали щось у відповідь на сторіс, обмінювалися парою фраз і мовчали до наступного разу. 

Далі все обернулося таким чином, що на декілька місяців я переїхав жити до Івано-Франківська і виявилося, що вона теж там живе. Нудьга та сум змусили мене подивитися на Єву під новим кутом, що бачить менше недоліків, та запросити її на каву. Вона відмовилася, причиною назвала виснаженість, хоча було відчутно, що нагоди іншим разом вона не шукає. Ще подумалося тоді, що має хлопця. Мабуть, так і було.

Минали роки, наше спілкування обмежувалося привітаннями з днем народження та відповідями на сторіс, проте, завжди відчувалося щось глибше цього, ніби хочеться більшого, але ми надто зажаті, щоб розпалити тліючий діалог.

Що ж, цьому посприяла війна.

До початку повномасштабного вторгення Росії в Україну, я вже другий рік проживав у Києві. В перші дні війни займався волонтерством, відвозив продукти у штаб Притули, здавав кров, допомагав небайдужим громадянам з логістикою. Потім рух метро припинили майже по всім станціям, моє пересування містом було паралізоване і, завдячуючи щасливій випадковості, у березні вдалося перебратися до батьків у Снятин. 

Перший тиждень в батьківському домі я відсипався, приходив до тями після Києва, де невпинно лунали канонади артилерії. Життя приходило в норму, ставало спокійним та розміреним: дистанційна робота, катання на велосипеді, допомога татові з літніми теплицями для помідорів. Я знову звик до Снятина, почав бачитися з давніми друзями, які, здавалося, постаріли лише фізично, проте, в душі залишалися такими ж дітлахами, як колись. Увагу почали привертати юні красуні, що, не соромлячись уваги, ба навіть її бажаючи, з приходом квітня, почали вдягати легкі плаття та спідниці. 

Вечорами я почав нудьгувати. А що краще розбавляє спокійний світ чоловіка, якщо не частинка жіночого хаосу? Я написав Єві. Написав без жодного приводу, написав відвертий комплімент щодо її останнього фото. Цього разу вона не обмежилась короткою відповіддю, чи реакцією на повідомлення - Єва подякувала, та задала питання щодо моїх справ. На тліючому діалозі з’явився вогник.

Спершу ми спілкувалися про віддалені речі, ситуацію в країні, про її життя в Італії (виявилося, туди Єва втекла від війни), нащупували підіхід одне до одного. Я аж ніяк не поспішав, бо знав себе, знав своє вміння підібратися до жіночого серця красивими словами, знав, як часто це для мене було лише грою. Зрозумійте правильно, в жодному випадку не вважаю себе жорстоким, проте, коли мова йде про дівчат - совість погоджується на компроміс заради цікавості. 

На цій рисі хотів би зупинитися детальніше. У мене були дівчата, були різні і, мабуть, було більше, чим треба. Усе почалося після стосунків, де мене кинули після трьох років взаємин. Далі не було жодних тривалих відносин, усі по два місяці, усі завершував я. У той період зрозумів, що завершувати стосунки набагато складніше - відчуваєш себе повним лайном. Краще бути покинутим і вважати лайном колишнього партнера. Пишу і думаю, що згідно такої логіки, усі люди на цьому світі - лайно. 

Отож, через бажання не стати лайном вкотре, я був обережний і не поспішав поглиблювати наше спілкування з Євою, хотів, щоб цього расу усе було по-іншому, щиро і без ігор. Схоже, вона теж була не проти цього. Я не робив надміру компліментів, та не розумничав зайвий раз. Коли Єва відписувала коротко і незацікавлено - я не відповідав і наш діалог міг брати паузу на день-два. Потім ми знову його відновлювали. Так продовжувалося близько двох тижнів, поки не настала Пасха. 

Пасха у Снятині - це хороший привід випити. Запрошення на шашлик пролунало від старого товариша і я з радістю його прийняв. Вперше за довгий час був сонячний, весняний день, ми їли м’ясо та випивали самогон. Компанія була велика, з дівчатами, одній з яких я точно сподобався. О, бачили б ви з якою насолодою вона слухала від мене про Ряднсько-фінську війну 39го, про велич спротиву маленької країни… Та мова зовсім не про неї, мова про Єву, якій я невпинно писав про її красу, підбирав найвлучніші слова, записував відеоповідомлення, шукаючи вдалі ракурси себе. Вона не встояла, а може і давно чекала цього. В будь-якому випадку, Єва почала показувати цю красиву, притаманну лише жінкам, сором’язливість. Вона хотіла чути більше і витягувала з мене все щиріші думки.