Глава 5

Увечері надходить повідомлення від Руслана. Він скинув адресу клініки, де ми зробимо тест ДНК. Я вивчила інформацію, результати будуть готові щонайменше за два тижні. Довго, звісно, ​​але я нікуди не поспішаю.

Вранці прокидаюся важко, хочеться обійняти подушку, вимкнути будильник і спати до обіду. Але коли я дозволяла собі таку розкіш? Проте низ живота більше не тягне. Це хороший знак.

Встаю, приймаю душ, поспішно готую Левкові сніданок. Він ходить щасливий, навіть рахує хвилини до зустрічі з батьком. Я підтримую сина, старанно приховуючи від нього свої справжні почуття. А саме – тривогу та недовіру. Боюся, що Денис не дотримається своєї обіцянки. На нього взагалі не можна покладатися.

— Мамо, а ти не знайшла батька дитини? — раптом питає Левко.

Я давлюся чаєм і наполегливо кашляю. Я не говорила йому про Руслана, все занадто хитко і незрозуміло, навіщо зайвий раз турбувати сина? Він негативно реагує на чоловіків, з якими я спілкуюся.

— Я його не шукала, — відповідаю правду. І рукою махаю, мовляв, нема про що тут розмовляти. Левко киває.

— А якщо мені не сподобається мій молодший брат чи сестра? — тяжко зітхає він.

— Любий, я певна, що такого не буде. Ти ж любиш Ярика?

— Так, але це інше.

— Чому?

— З Яриком я не житиму в одній кімнаті. А якщо дівчисько народиться? Про що з нею розмовляти? — похмуро кидає він.

— Ну, зі мною і з тіткою Вікою ти ж знаходиш спільні теми для розмови. І з Ксюшею теж.

— Угу. Але ви дорослі. А Ксюша смішна та балакуча. В класі я з дівчатами не дружу. Вони всі зарозумілі, дурні та бешкетні.

Я ховаю посмішку і ставлю уточнюючі запитання:

— А ти намагався з ними потоваришувати? Або поговорити про щось крім навчання? Раптом вони не такі дурні, як ти гадаєш.

— Ще чого! Не буду я з ними розмовляти, мені є, чим зайнятися, — пирхає Левко. Але по очах бачу — бреше і не червоніє! Йому хочеться дружити з протилежною статтю, але він соромиться.

— Добре. Твоє право, — усміхаюся я.

Про можливу сестричку Левко більше не згадує. Напевно, про дівчат задумався. Боже, як швидко ростуть діти! Нещодавно він лише науково-популярними фільмами цікавився та в онлайн-іграх зависав, а сьогодні думає про те, як знайти спільну мову з однокласницями. Через пару років він покличе когось на побачення, а я навіть отямитися не встигну.

До очей підкочують сльози. Закриваюсь у ванній, долоні до щік притискаю. Ніяк не звикну до перепадів настрою, здається, в першу вагітність я була менш чутливою.

Проводжу сина до школи, після чого пішки йду до лікарні. Вона розташована в центрі міста, одна з найкращих у Дніпрі.

Руслан уже тут. Він розмовляє з кимось телефоном. Гарний такий, аж дух захоплює. Я не вважаю, що чоловік має бути вродливим, швидше — харизматичним. І цього у Руслана не відібрати. Тембр голосу, пронизливий погляд, широка посмішка – мене приваблює абсолютно все.

— Привіт, Руслане Бестужев, успішний бізнесмен, фахівець у галузі інформаційних технологій і блогер-початківець, — іронічно кажу я. — Тепер я знаю, що ти велике цабе. Саме тому ти назвав своє прізвище?

— Так, — він усміхається, пробігає по мені поглядом і трохи хмурить брови. — Але ти реагуєш не так, як я очікував.

— Не дивлюся на тебе із захопленням? Ну, вибач, я часто бачу заможних людей, робота в мене така, — знизую плечима. — Мільйонери нічим не відрізняються від звичайних смертних. Тільки пафосу в їхніх очах більше. Але це не про тебе.

— Що ж, дякую на доброму слові, — він широко посміхається, а недовіра в його очах зникає. — Тільки ти помиляєшся. Я не блогер і не збираюся ним бути. При цьому я добре розумію, що основну інформацію молодь черпає з інтернету, тому намагаюсь бути у всіх на видноті. Популяризувати саморозвиток та науку — це найкраще, що можна зробити для майбутнього нашої країни.

— Звучить трохи пафосно, не знаходиш?

— Ні. Я знаю, що у нас багато талановитих фахівців, але вони їдуть за кордон, думаючи, що там зарплати більші та перспективи кращі. Це хибне припущення. Моя компанія займається пошуками молодих талантів. І найближчим часом ми відкриваємо академію цифрових технологій, де навчатимуться юні генії.

— Ви матимете багато конкурентів. Я щороку бачу рекламу подібних шкіл.

Руслан усміхається, схиливши голову набік. Його погляд красномовно каже: нічого ти не розумієш, Ларо.

— Пристойних академій дуже мало. Їх практично немає, – впевнено вимовляє він.

Я не сперечаюся, бо нічого не тямлю в IT-сфері. Але мені подобаються слова Руслана. Він горить своєю справою, він вірить у те, що змінює цей світ на краще. Я рідко зустрічаю таких людей. Здебільшого всі думають лише про власну вигоду.

— Круто. Тепер я хочу подивитись інтерв'ю з тобою.

— А хіба ти цього ще не зробила?

— Ні. Навіщо забивати голову непотрібною інформацією?

Руслан повертається і тихо каже:

— Ходімо, нас давно чекають.