Глава 9

Я зовсім розучилася відпочивати. Серіали швидко набридли, від читання хилило на сон, а прогулянки я собі дозволити не могла. Невідомо, що може статися. Кілька разів за цей тиждень я намагалася написати Руслану, але вчасно прибирала телефон. Без нього обійдусь. Та й результати тесту досі не готові.

Натомість ми з Левком дуже багато часу проводили разом. Грали в ігри, дивилися науково-розважальні передачі, обговорювали Новий рік, а вчора приготували піцу.

Від Дениса не було новин. Син вдавав, ніби його це не засмучує, але я відчувала, як йому погано. Врешті-решт я не витримала і написала своєму чоловікові гнівне повідомлення. Він прочитав його і нічого не відповів.

Увечері мені дзвонить Руслан, питає, як я почуваюся. Його турбота… бентежить. Я не звикла, щоб чоловік переживав за моє здоров'я. Це приємно та хвилююче. Тільки замість того, щоб сказати банальне «Спасибі», я починаю злитися та відштовхувати Руслана.

— Мамо, з ким ти розмовляла? — цікавиться Левко.

— Так, з колегою.

— А я думав, що з татом, — зітхає він. Мабуть, почув чоловічий голос у динаміці та вирішив, що це Денис.

Левко знову зачиняється в кімнаті і не хоче зі мною розмовляти. Вночі я погано сплю, а вранці до нашого будинку під'їжджає Руслан. Без попередження! Ну хто так робить?

— Я погарячкував. Але ти даремно намагаєшся бути самостійною там, де це непотрібно і навіть небезпечно. Я тебе не скривджу, — вимовляє він наприкінці нашої дивної розмови.

Його пальці обпалюють обличчя, у сонячному сплетенні воскресає те чудове тепле почуття, від якого я зовсім гублюся. Зараз би піддатися емоціям — і обійняти Руслана, притиснутися до нього, сказати, як важко мені було цього тижня та як мені не вистачає його підтримки! Я щодня спілкуюся з Вікою та Аліною, у мене є друзі, яким можна виплеснути свої тривоги, але це не те. Все не те.

Я сумую за чоловічим теплом.

Тихо сміюся. Не можна довіряти протилежній статі! Відштовхую його руку, посміхаюся.

— Мені не потрібні твої обіцянки, — кажу я зовсім не те, що відчуваю. — Ми ж домовлялися, що їх не буде.

Руслан намагається заперечити, але тут я помічаю Левка. Мабуть, він дивився у вікно і помітив, як я сіла в чужу машину. Треба про все йому розповісти. Син досить дорослий, щоб зрозуміти — я маю право на особисте життя.

Я підходжу до сина, він вороже дивиться на мене.

— Хто це? — запитує.

— Мій знайомий. Левко, ти за мною стежиш? — намагаюся посміхнутись.

— Ти дуже швидко пішла, я хвилювався, — зізнається син. Мій маленький вірний захисник. Він нікому не дасть мене образити.

Руслан хоче познайомитися з Левком, простягає йому руку, але мій син не довіряє незнайомцям.

— За півгодини сюди приїде мій тато. І ви йому точно не сподобаєтеся.

В очах темніє. Я знаю, що Левко би про таке ніколи не збрехав, а це означає, що зовсім скоро я побачу Дениса. Він передумав. Я не готова, я не хочу зустрічатися зі своїм колишнім чоловіком!

Руслан кидає на мене запитальний погляд. Я розгублено знизую плечима. Серце очманіло стукає в грудній клітці, дихання спирає. Я тихо прошу:

— Тобі треба виїхати, Руслане.

Він стискає щелепи, киває і сідає у машину. Автівка верещить шинами, рветься з місця і зникає за найближчим поворотом. Я прямую на дитячий майданчик, сідаю на лавку. Долоні до щік притискаю.

— Мамо, тобі погано? — злякано питає Левко.

— У голові паморочиться. Зараз пройде.

— Тато подзвонив кілька хвилин тому, сказав, що він у Дніпрі. Він зміг  приїхати до нас.

— Добре. Це дуже добре.

Я навчилася володіти собою у будь-яких ситуаціях, і зараз ця навичка здорово мені допомагає.

Ми йдемо у квартиру. Левко про щось говорить, я йому підтакую, але майже нічого розумію. По старих ранах ніби гострим лезом проходяться, і вони знову починають кровоточити. Я не хочу бачити Дениса, але я маю бути сильною заради сина.

Здригаюсь, коли чую дзвінок домофона. Левко радісно відповідає, ​​відчиняє двері, і за кілька секунд я бачу Дениса.

Він усміхається мені так, наче нічого не сталося. Високий, красивий, колись рідний і шалено коханий. Я ніби занурююсь у минуле: той самий погляд зелених очей, та сама чарівна посмішка і вібруючий голос, що запускає мурашки по всьому тілу.

— Привіт, малий, — каже він синові.

— Привіт, тату.

Левко розгублений і не знає, як поводитися. Чи кинутися до батька в обійми, чи потиснути йому руку. Вони більше трьох років не бачилися. Це дуже великий термін. Коли Денис поїхав, Левко був ще семирічним хлопчиком.

— Ну, чого ти застиг? — здивовано питає Денис. — Стільки років не бачилися, а ти навіть батька обійняти не хочеш?

Левко робить крок до нього, а я тікаю до кухні. Долоні спітніли, усередині все клекоче і на дрібні шматки розривається.

Стільки років не бачилися, а моє тіло так само гостро реагує на присутність Дениса. Деякі речі не змінюються. Відчиняю вікно, жадібно дихаю холодним осіннім повітрям. Пальці тремтять, болісні спогади б'ють по мізках.