ВакацІЇ У ТанҐермюнде

XXXXX

***

Вантажна машина з хуторянами зо дві години пленталася кривими, курними дорогами, підбираючи по навколишніх селах уже готові до виправи купки людей. Добре вишколені німецькі солдати, з лиця такі самі підлітки, як і їхні бранці, незворушно пантрували по кутках кузова свій цінний вантаж – молоду робочу силу, що мала розвивати й піднімати промисловість і сільське господарство їхньої батьківщини.

Українські хлопці й дівчата сиділи пліч-о-пліч на долівці, боячись рота роззявити, і тільки потай спостерігали за молодими офіцерами у ворожій військовій формі. Нікому з невільників досі не доводилося бачити живих німців, а тут аж четверо, як дібрані: стрункі, підтягнуті юнаки, ще й зі зброєю в руках!

Двадцятирічна Маруся, друга з шести Феникових дітей, тендітна, мов стеблина, дівчина сиділа в натовпі й боязко тулилася до братового плеча. В її темних, кольору сухого дубового листу очах проступав відчай і навіть страх, адже вона, мов ніжна рослина, відмалечку звикла до опіки та захисту, зараз, перебуваючи під наглядом чужих, іще й озброєних чоловіків, почувалася безборонною. Її братчик Василь, старший на кілька років, й одноліток Павло, в дитинстві – товариш, а з віком – коханий, скільки себе пам’ятає, були її опікунами, оберегами та розрадою, кожен із них дбав про неї і по-своєму любив. Маруся достеменно знала: яка б небезпека не заскочила її, ці хлопчаки завжди знайдуться в потрібну мить і прийдуть на поміч.  

Ніколи не забуде, як мати послала її, ще дівчура, на лан пшеницю жати. І ніби до того показувала, вчила, як то слід робити, та Маруся, щойно ставши самостійно до роботи, одразу ж розпанахала собі серпом литку. Хлопці, Василь із Павлом, що поралися неподалік, зблідлі, мов полотно, чи від переляку, чи від крові, що юшила з рани, мов із дірявого відра, по черзі несли її на руках з ниви до хутора. І байдуже, що їм, настрашеним, потім самим на віск зливали, Марусю вони таки доволокли, порятували.

А зараз от, коли небезпека підстерігала її з чотирьох боків, Павлика, її відважного лицаря, її захисника поруч не було.  

– Васильку, мені так страшно, – ледь чутно прошепотіла дівчина, ще міцніше притулившись до брата.

– Не бійся, Марусечко, я ж з тобою. – Юнак лагідно погладив сестру по густому, заплетеному в тугу косу волоссі. – Нікому не дам тебе зобидити.

– А що, коли ми не повернемося, загинемо? – не вгавала дівчина.

– Тихо ти! – прикрикнув незлобливо Василь. – Виберемося обов’язково! Обіцяю! – він іще міцніше пригорнув сестричку, демонструючи свою підтримку, і та заспокоєна вмовкла.

Схвильовано роздивляючись людей, Маруся розуміла, що вдома плачуть не лише її татко з мамкою.

«У Фещенків аж трьох забрали, і Красилівських – троє. А Зоня Замбровська, тридцятип’ятилітня вдова з Мельнича, видно, зголосилася поїхати замість Устинки. Певно, лишила єдину дочечку-красуню з перестарілою бабунею», – сумно думала дівчина й раз у раз витирала краєчком хустини сльози, що наверталися на очі при згадці про голосіння матері. А ще, коли в пам’яті зринав образ Павлуся – хлопця, ріднішого і ближчого за якого для її серденька не було на всенькім білім світі.

Розумом Маруся тямила, що йому якимось чином вдалося уникнути полону, але серце відмовлялося миритися з тим, що зараз його поруч не було. Бо, коли вони, сидячи вечорами під зоряним небом на Куликовій горі, обговорювали ймовірність вивозу, то заприсяглися, що кожен зі свого боку зробить усе, аби бути разом чи тут, удома, в Україні, чи на чужині...

Машина голосно пригальмувала. Спритні вояки один за одним зістрибнули на  землю і націлили гвинтівки на кузов.

– Вихадіть! – неграмотною російською скомандував один із них.

Нажахані зброєю люди з острахом підвелися та почали вистрибувати. Роздивившись довколишні краєвиди, полонені зрозуміли, що їх привезли до Жидачева, у невеличке містечко за двадцять-тридцять кілометрів від їхніх домівок. Ця місцина здавна славилася своїми ремісниками й торгівцями. Селяни з цілого повіту приїздили сюди за цеглою, що випалювалася в місцевій цегельні, та каменем, що видобувався з тутешніх кар’єрів. Половина жидачівського населення була поляками, третина – євреями, що на противагу католикам і дрібці українських християн, які мали лише по одному храмові, молилися аж у трьох синагогах. Ще у Жидачеві була залізниця, лише одна колія, котра попри те кожного охочого кудись дістатися, забезпечувала сполученням чи не з цілим світом.

Прихопивши нехитрі пожитки, наспіх складені родичами, хлопці й дівчата вишикувались у шеренгу та під прицілом німецьких автоматів попрямували до місцевого поліцейського відділку. На площі перед буцегарнею стрій зупинили. Попереду сиротливо бовваніла помальована на зелене будівля, з великою, недоладно написаною табличкою «поліція», а навкруги – ні душі. Бранці, спантеличені доволі невтішною перспективою, стояли, нервово потираючи руки й намагаючись спрогнозувати розвиток подальших подій, коли раптом у будівлі навпроти іржаво рипнули завіси й до людей вийшли двоє чоловіків. Один – дрібний, мов бахур, із ріденьким, зачесаним на бік волоссям і чорними, мов «вороняче око», ягодами зіниць, що з глибини очних ямок отруйно глипали навсібіч. Інший – кремезний, із відкритим, високим чолом, над яким із-під кашкета випиналася жорстка пшенична кучма. Здоровань мало не вдвоє схилився над коротуном і щось прошепотів йому на вухо. Той виструнчився, вихопив із-під пахви грубий зошит і чітким, майже армійським кроком рушив до першого в шерензі чоловіка.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше