ВакацІЇ У ТанҐермюнде

XXXXX

***

Пізнього листопадового вечора 1943 року Маруся народила донечку. Отримавши радісну звістку, Павло не тямився від щастя. В ньому прокинулося стільки сили й енергії, що, здавалося, гори міг би звернути. Поки кохана з малечею набиралися у шпиталі сил, щасливий батько взявся за облаштування кімнатки, котру молодій сім’ї виділили в одному з гуртожитків.

У приміщенні завбільшки з дванадцять квадратів, розташованому на першому поверсі двоповерхової споруди, з усіх розкошів було велике ліжко, старий креденс і невеличкий розхитаний столик. Тут, схоже, давненько ніхто не жив, бо в кутках було густо наплетено павутиння, а на креденсі й підвіконні від пилу аж сіріло. Та на відміну від бараків і навіть Павлового заводського закутка, це помешкання було теплим і затишним. На поверсі були такі здобутки цивілізації, як душ, яким можна було користуватися коли завгодно, і клозет хоч і холодний, бетонний, але так само доступний у будь-яку пору дня і ночі.

Павло відшукав ганчірку, приніс відро води та взявся наводити лад. У грудях вирувало щемке піднесення, здавалося, від щастя виростуть крила й піднімуть його над землею. За останні півтора року, відколи доля загнала їх до Танґермюнде, таких моментів, по-справжньому радісних, можна було перелічити на пальцях однієї руки… Раптом хтось постукав у двері. Чоловік прикро скривився, ніби йому справді урвали якийсь піднесений лет, і пішов відчиняти.

На порозі стояла світловолоса, трохи огрядна Устина, яка кілька місяців тому привела на світ хлопчика. У таборі казали, що завагітніла вона від російського військовополоненого, та чоловіка з нею не було, і в гуртожитку жінка мешкала тільки з немовлям.

– Добридень, Павле, – привіталася усміхнено.

– Добридень, Устино, – ввічливо відказав чоловік. – То ти, виходить, наша сусідка?

– Так, – кивнула та і змовницьки подалася вперед. – Чуєш, Павле, я тобі, те-є, води свяченої принесла, щоб ти хату покропив.

– О, це добра ідея, Устино, дякую! – Павло взяв із рук гості зеленкувату плящину. – То, може, зайдеш на хвильку?

Жінка обережно переступила поріг, насторожено роззираючись, ніби перевіряла, чи на неї не нападе хтось із закутка.

– Знаєш, Павле, біда тут сталася, – зашелестіла стиха. – До вас у цій кімнаті мешкала дівчина, з Рогатинщини родом, Катериною звалася.

– І що? – Павло з інтересом зиркнув на жінку, хоча бажання розводити теревені не мав.

– Казали, що вона приїхала сюди вже вагітною, від хлопця, з яким удома мала побратися. Небавом народила дівчинку. Таке миле дівчатко було! Я бачила…

– Ну і що? – уникаючи деталей, перебив розповідь Павло.

 – А те, що відібрали в неї ту дитину! Казали, що віддадуть у добрі руки, що дитя буде в достатку… А Катруся того не витримала, за пару днів утратила глузд, так бідна мучилася, волосся на собі рвала… та й повісилася. Ось на цій лампі. – Устина тицьнула пальцем Павлові перед носом.

Чоловік із недовірою перевів погляд на світильник.

– Так що покропи, покропи, гірше не буде. – Устина розвернулася і почвалала, вайлувато перевалюючись з ноги на ногу, до своєї кімнати.

Наступного дня Павло привіз Марію з донечкою додому. Дівчинку назвали Вірою-Любов’ю. Вірою – бо була доказом їхньої незгасимої віри, Любов’ю – бо утвердила й іще більше зміцнила їхнє кохання. Увечері перед сном, як покупали маленьку, Павло згадав сусідчині настанови.

– Чуєш, Марусю, – звернувся до коханої, – там у креденсі є свячена вода, сусідка вчора принесла. Візьми і покропи Вірчине ліжечко та й сама напийся.

Марія відкрила шафку й дістала звідти невеличку зелену пляшку, відкрутила металеву кришечку і, прикривши горлечко великим пальцем, кілька разів скропнула колиску. Тоді притулила до рота, щоб і собі ковтнути свяченої води.

– Агій, Павлику, – скривилася, ніби відсьорбнула отруту, – та ж то оцет!

Павло вирячився, не розуміючи, про що йдеться.

– Та що ти кажеш? Не може бути! Що, по-твоєму, Устина навмисне оцту дала? – спитав ніби в самого себе, не бажаючи вірити, що сусідка могла зумисне підсунути їм якийсь трунок.

Він підвівся, взяв із рук дружини пляшку і підніс до носа. Рідина справді віддавала ядучим. Спантеличений чоловік підійшов до креденса і зазирнув усередину. На полиці, трохи глибше, стояла точно така сама пляшка. Він простягнув руку, відкоркував і знову понюхав. Надпив.

– О, а це вода! – сказав удоволений. –  Але звідки оцет узявся? Я ж нічого з продуктів сюди не приносив, – не міг надивуватися чоловік.

Він простягнув пляшку дружині, а потім щедро скропив водою всі кути, щораз перехрещуючи приміщення. Не перестаючи чудуватися такому незбагненному збігові, Павло витер воду, що розхлюпалася під час купелі, виніс мідницю[1] і, повернувшись до кімнати, стомлено присів на ліжко.  Маруся саме дістала з колиски Віру, яка, зголоднівши, почала пхинькати, і вмостилася поряд із чоловіком, тицьнувши донечці рожеву, набубнявілу пипку. Немовля жадібно зацмокало.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше