Євангеліє від Пантери

Розділ ІІ-ІІІ

Розділ ІІ.

 

Дорогою назад Йосеф мовчав. Він стогнав, бухикав, плакав, скреготав зубами, проте не промовив уголос жодного слова. Батько йшов позаду і уважно спостерігав за своїм сином, оцінював його поведінку і мовчки співчував. Ілія знав, що таке кохання, і добре відав, що таке кохання нещасне, неподілене, невзаємне. Лише той, хто хоч раз особисто пережив це у своєму житті, може зрозуміти подібне і щиро поспівчувати ближньому, якого ця біда спіткала. Рідний син був найближчим серед усіх ближніх Ілії, тож він, як батько, не просто співчував, а ще й вболівав за свою дитину. Чоловік все життя мріяв, щоби його первісток, єдиний син перетворився на справжнього, дорослого, мужнього і мудрого чоловіка. Останнім часом мрія батька нібито почала здійснюватися, та сьогодні усе те зіпсувалось. Нині поперед себе Ілія бачив спину заплаканого, замордованого сердечним розпачем дитяти.

Чому усе так сталося чоловік пояснити не міг. Власне уся провина лежала на самому Йосефу: або ж він і справді не зрозумів справжнього ставлення до себе з боку Міріам, або ж суперник його сина з’явився у дівчини нещодавно і про те ніхто нічого не відав. Хай там як, але його Йосеф таки вчинив дурницю: не порадившись, не попередивши, не поговоривши по душах з Міріам, зі своїм сватанням просто впав холодним дощем на голову тим людям. І натомість отримав належного відкоша. Сам винен! І більше ніхто.

Хай там що, проте рідного сина йому було дуже і дуже шкода. Рідна кров, рідне коліно, до того ж хлопчик дійсно добрий, працьовитий і щедрий – правду сказала та дівчина. Нічого, прийде час і його юний Йосеф обов’язково собі когось знайде. Батько дуже сподівався, що цей гіркий отриманий досвід допоможе синові у майбутньому не встругнути подібних дурниць. Тепер напевно його Йосеф вже ніколи не посуне навмання до чужого будинку, а спочатку зжене з обличчя увесь туман любовного запаморочення і передусім усе добре зважить і поточнить. А вже потім свататиметься. Тільки так, лише за таких умов він, Ілія, погодиться знову піти із сином на засватини.

– Батьку, я хочу звідси поїхати! – раптом мовив Йосеф і зупинився.

– Поїхати! Куди? – здивувався Ілія.

– Байдуже. Я хочу просто втекти з цього клятого міста і більше ніколи сюди не вертати.

– Болячку тобі на язик! – жахнувся Ілія. – Ніколи так не кажи про Єрусалим. Це святе місто. Тут завжди перебуває наш Господь, бог Ізраїлів! Тут стоїть Храм…

– До дідька вашого Господа, з вашим Храмом та містом! – зі злістю вигукнув парубок.

– Ти що, Йосі! Схаменися!

– Я ненавиджу це місто! Ненавиджу цей Храм і цього Бога! Що доброго я тут отримав? Що я тут здобув?! Чи я тут статки настягав, чи створив сім’ю? Що мені дало це ваше святе місто? Що?!

– Замовкни! І ніколи більше такого не промовляй! – Ілія раптом відчув, як дошкульні, образливі, блюзнірські слова сина дратують його, наповнюють серце гнівом та жовчю.

– Я ненавиджу Єрусалим! Ненавиджу Храм! Ненавиджу вашого Бога! Я і вас ненавиджу! Навіщо ви мене народили? Для чого? Для себе, щоби було з ким бавитися замолоду? Вам потрібна була жива лялька? І от тепер ця лялька виросла, і що далі? Як їй далі жити?! Хто ще з нею бавитиметься?! Міріам вже побавилась! Хто наступний?

– Шмаркач! – гиркнув зі злістю Ілія. – Розпустив шмарклі через якогось дівчиська. У тебе їх будуть сотні, тих дівчат, і кращі за цю! Вибереш кого схочеш!

– Я не хочу сотні! Я хочу одну – Міріам. Я кохаю її! А вона… Вона мене відкинула, ніби якийсь непотріб.

– І правильно зробила, що відкинула. Нащо їй такий нікчема, котрий розпускає шмарклі і обливається слізьми? Напевно, твоя Міріам знайшла собі справжнього чоловіка – мужнього, сильного, сміливого, такого, котрий не знає солоного смаку сліз і ніколи не впадає у розпач від того, що йому відмовило якесь дівчисько. От з ним вона і створить сім’ю! У такому коханні і сім’я буде міцна, і дітей народиться багато. Кохання такої дівчини ще треба заслужити. Чоловіком треба бути, а не сльозливим сцикуном!

Кожне слово батька було для Йосефа ніби удар кувалдою. Кожна фраза – рубленою, кованою, ніби неньо зараз карбував монети – золоті оболи чи срібні драхми. Тим дошкульнішими для парубка були його слова. Вони ще більше роззлостили Йосефа, зростили в його серці похмуру квітку ненависти й презирства.

– Хай я і сцикун! Хай! Мені те байдуже. Та я тепер ненавиджу вас усіх! І себе ненавиджу – найбільше. Ви казали, що Єрусалим – то місто, де здійснюються мрії усіх юдеїв. То які мої мрії тут здійснилися? Жодної! Ви чуєте – жодної! Я ненавиджу це місто – брехливе, оманливе, підле, де розбиваються серця, де люди стають нещасними. Я не хочу бути юдеєм. Я хочу стати римлянином! Ні – римським імператором. Цезарем! Тоді я знищу це місто, я просто зрівняю його із землею, я не залишу каменя на камені ні від міста, ані від Храму…

Йосеф не доказав – могутній удар у щелепу збив його з ніг. З розсіченої варги негайно хлюпнула кров, а з-під гепнувшого тіла у боки приснула пилюка.

– Замовкни! Замовкни, негіднику! – загорлав батько на всю вулицю, тупаючи ногами. Він схилився над сином і загрозливо стиснув кулаки. – Ти паскудник, слимак, сцикун! Ти не маєш права такого казати. Якби двадцять два роки тому я знав, що почую від тебе такі слова, я б утопив би тебе у балії. Або видушив би твоє кволе синє тіло із лона твоєї матері і кинув би його собакам. Як ти смієш ганити Єрусалим, наш Храм, нашого Бога? Хто тобі дав таке право? Лише через те, що ти, телепню, не зміг підготуватися як слід до сватання? Чому ти, слимаче, не випитав дівчину про її особисте життя? Чому не поговорив з нею про заручини заздалегідь? Чим ти думав? На що розраховував? Я ніколи в житті не відчував такої образи, як сьогодні у тому будинку. Ти не розумієш, як то воно – відчувати приниження, не знати куди подіти себе від сорому. І то все через тебе, через твою дурну голову, бо ти не підготувався як слід. А тепер ти гнівиш Бога, робиш винними усіх навколо, окрім себе. І слава Господу нашому, що Міріам відмовила тобі. Бо ти не заслуговуєш на ту дівчину. Вона обрала вірний шлях і обов’язково стане щасливою. І я щиро порадію за неї, бо вона варта того, щоби прожити довге і щасливе життя. А ти… Ти все своє життя страждатимеш, і будеш одинаком від власної глупоти! Я не вірю, що ти – мій син. Ти покруч, покидьок, погань! Ти просто якесь дурне зозуленя, яке нам підкинули невідь коли. Нічого, ось повернемося додому, і я розпитаю у матері, хто твій справжній батько! Але не я – Богом присягаюся! Бо я люблю Господа нашого, я шаную наш Храм, і я обожнюю це місто! Бо це Єрусалим! Це наше місто. Це центр Світу! І тобі, паскуднику, тут не місце. Геть звідси!



Володимир Сіверський

Відредаговано: 06.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись