Євангеліє від Пантери

Розділ Х

Розділ Х.

 

Той день, що мав змінити усе життя Пантери, тягнувся безкінечно довго. Зранку еллін умився, зібрався, поснідав і озброївся, після чого заступив на охорону фортеці. Він мав увесь день провести біля входу до мурованої твердині, хоча караульних періодично змінювали. Після кількох годин чергування біля центральної брами, його могли перевести на певний час в інше місце. Наприклад, на центральну башту. Звідси відкривався дивовижний вид на місто й окреси. Легіонери, котрі тут чатували, мали спостерігати за навколишнім світом, придивлятися до вулиць Єрусалима, і, якби десь побачили якесь заворушення чи наближення ворога, неодмінно повинні були про це повідомити. Тут був лише один недолік – нікуди було сховатися від палаючого палестинського сонця. Тому вартових на центральній башті змінювали кожну годину. Лоріка сегментата та шолом, нагріті гарячими променями, перетворювались на справжню духовку. Всередині такої термопічки людина могла легко спектися або ж отримати сонячний удар.

Всенький день Пантера був неговіркий; власне, він вже кілька день виглядав розгубленим, а іноді і сумним. Товариші та командири списували це на ностальгію – сумом за домівкою і рідними, та на втрату Патрокла. У розмовах Пантера всіляко уникав цієї теми – це ще більше закріплювало у товаришів впевненість, що так і є: юнак сумує за рідною оселею, за нещодавно загиблим другом. Розрадити парубка намагались земляки-елліни. Вони розповідали Пантері про своїх рідних, різні історії із власного життя, про веселе дитинство. Цими розмовами чоловіки прагнули спонукати Пантеру до щирости, аби той теж розповів щось зі свого минулого. Таке вдавалося не завжди, бо юнак часто просто відмовчувався. Лише одного разу Пантеру по-справжньому прорвало: він увесь вечір розповідав про своє дитинство та юність, про загибель діда, про братів, про евпатридів, про друзів. А потім знову зачинився у собі, став ніби замкнений із середини будинок – місце рідних і батьківщини повністю заступив образ чарівної Міріам. Вона ніколи не полишала голови Пантери: юнак думав про дівчину постійно, хіба що під час розмов з командирами чарівна юдейка на кілька хвилин давала юному елліну спокій. А потім знову з’являлася, заповнювала собою до краю череп, наповнювала увесь мозок і вщент затоплювала душу й серце. Міріам була ніби повінь: безкрая і безупинна, могутня і всеосяжна, рухлива і неохопна, податлива і невловима. Її можна було торкнутися рукою, та неможливо було вхопити; було можливо відчути її наступ, проте марно було сподіватись наздогнати. Дівчина витіснила із елліна усі мрії, усі старі сподівання, віднині її образ переслідував юнака скрізь. Пантера вбачав образ Міріам у візерунках на піхвах гладіусу, у тіні колон, у силуетах чужих незнайомих жінок, яких зустрічав на вулицях Єрусалима, в профілях глиняних глечиків. Міріам була скрізь – на потріскавшихся стінах будинків, у мінливих обрисах хмар, у деревах, що росли на Елеонській горі. Коли чоловік з дня у день, з ночі в ніч думає про кохану, він мимоволі бачить її скрізь навколо себе. Закоханий ніби матеріалізує об’єкт свого кохання, народжує до життя мрію, думку, спогад. Чи не тому Пігмаліону вдалося оживити свою Галатею? Чи не тому боги посприяли переродженню мармурового ідола у дівчину з плоті і крові, до того ж наділеної душею? Невже кохання чоловіка до витвору власних рук спромоглося зробити неймовірне – створити нове життя? То чим смертна людина відрізняється від Бога? Адже людина, як виявляється, теж здатна народжувати нове життя, і не лише у звичний фізіологічний спосіб. Хіба тварина здатна матеріалізувати мрію? Хіба вона спроможна створювати щось, у що потім сама й закохається?

Пантера добре знав міфологію власного народу. Хоча чи можна назвати те міфологією? То було еллінське минуле, стародавня історія цілого племені, що невідь скільки жило на Балканах. Коли саме жив Пігмаліон – того ніхто не знав, власне, над цим ніколи не замислювалися. Усі просто знали: та історія колись трапилась, і скульптор дійсно оживив свою скульптуру, бо дуже її любив. Боги милосердні й щедрі, насамперед до своїх фаворитів. Якщо вони бачать щире серце людини, можуть прочитати в цьому серці відчайдушне бажання, то обов’язково його здійснять. Бо боги зобов’язані допомагати смертним – своєю вірою і своїми пожертвами люди сприяють встановленню між горнім і земним світами цілковитої гармонії.

Сьогодні Пантера почувався справжнім Пігмаліоном, бо саме сьогодні мало здійснитися те про що він мріяв вже давно. Нарешті він покине осоружну військову службу, забере свою кохану і втече звідси світ за очі. І байдуже, що буде далі, бо далі неодмінно буде нове життя – довге і щасливе. І неважливо, буде воно легким чи сповненим життєвих випробувань. Головне, що воно обов’язкове буде сповнене щастя, бо щастя – то коли Міріам поряд із ним – Пантерою.

Найважче було дочекатися полудня: день тягнувся мляво, сонце припікало, зміна караулу ледве сприяла хоч якомусь різноманіттю. Розмови з товаришами на посту були нецікавими і переважно беззмістовними: про жінок, відпочинок, розваги, вино… Чи помічав хтось із легіонерів якісь зміни у поведінці Пантери? Навряд чи, бо юнак не був сьогодні ані більш мовчазним, ані замріянішим. Хіба що частіше ніж завжди поглядав на сонце, спостерігаючи за його рухом, і нетерпляче очікував коли воно нарешті опуститься за обрій.

Коли Геліос, врешті-решт, погнав свою золоту колісницю до пагорбів на захід від Єрусалима, а її колеса вже торкнулися верхівок дерев, Пантера помітно пожвавішав. Час невпинно плинув, а довгоочікуваний вечір надходив з урочистою невблаганністю. Останні години служби минули біля центрального входу до фортеці: коли сяде сонце і горніст караульної центурії протрубить сигнал, фортеця надійно зачинить свою браму.



Володимир Сіверський

Відредаговано: 11.05.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись