25 Мир, дружба...до дідька

Здається, розповідати про діда буду паркану - телефон не відповідає, світло в будинку вимкнене. Мабуть, Меней в річці, але додому не піду, вже налаштувалася на розмову, тому вмощуся на траві й чекатиму скільки треба. Ну як налаштувалася - не передумала просто поки. Всього не розповім, бо точно прикопає, а от про дідівську кров має знати, може, щось придумає чи знає в кого дізнатися. Жити то хочеться. Варто було прожити два місяці пекла, щоб зрозуміти, що життя цінна така штука. Не знаю чи це я дійсно тугодумна, чи всі люди такі, але усвідомлення того, що не хочеться вмирати, прийшло після того, як моя дупця побувала в добрячому такому лайні. А особливо сьогодні, коли мене дубасив палицею, до зірочок в очах, розлючений русал. І це він викладався на половину, тобто при бажанні міг би заламати й втопити через десять хвилин наших милих танців. Може, тому наважилася на поцілунок? Організм подумав, що я вмираю і захотів наостанок утнути якусь приємну дурницю?

Від спогаду про поцілунок, моє тіло звело в солодкій судомі. Все-таки мені страшенно подобається Меней і смішно це не визнавати. Це мізки можна обдурити, а тіло з патрохами видає свого господаря. Кожен наш рух, погляд, зміна дихання чи відмова мови, показує відношення до людини, ситуації, і наївно думати, що ми вміємо контролювати свої емоції. Брехня і тільки! Та чи взаємні почуття? Чи дійсно саме Меней відповідав на поцілунок, чи дав волю своїй сутності…

-Ні, я точно придушу це безголове дівчисько! - прогриміло над головою, а я з переляку ледь не впустила телефон. - Що ти тут робиш?

-Намагаюся не вмерти зі страху від твого басу! Чому я не помічаю, як ти ходиш? Ти пливеш над землею, огортаєш себе пологом тиші, заліплюєш вуха оточуючим? - я наважилася поглянути догори і зустрілася з синіми, злющими очима.

-Морано, Мокошо, пробачте, але, здається, на одну вартову знову буде менше. Я ходжу, як і всі, просто ти неуважно слухаєш. Ще раз запитую: що ти тут робиш?

Так, жалісливий погляд, закушена губа, писклявий голос:

-До наставника прийшла, хочу прояснити ситуацію.

-Ах, до наставника кажеш, - Меней простягнув руку і підняв мене занадто різко - я полетіла в чоловічі обійми. - А його немає вдома, приходь в понеділок після роботи.

-Ні, хочу сьогодні, - ох, дарма дражню цього чоловіка, він зараз суцільний вулкан, тільки замість лави бурлить суміш злості і пристрасті.

Що я там казала про невербальні знаки? Так ось же вони: швидке дихання, міцні обійми, погляд на мої губи… Та я зараз спалахну, мов сірник.

-Що хочеш? - хрипкий чоловічий голос проникає в кожну клітинку мого тіла. 

Все хочу! Трясця твоїй матері, ще одне слово в такій манері і я наплюю на правила пристойності й сама накинуся на нього.

-Поговорити…

-Може, краще в понеділок? - так небезпечно близько чоловічі губи.

-Дідько, зміюка з мене відбивну зробить, - як хочеться відчути цей поцілунок, але не можна, це чужий чоловік, я не маю права.

-Зміюка? - Меней відсторонюється і запитально дивиться на мене.

-Ой, пробач, твоя дівчина, Марина.

-Вона не моя, у нас вільні стосунки, офіційно ми не зустрічаємося. Це все, що ти хотіла?

-Ні, - ні! І ще раз ні! - А можна мені повернути злого наставника? Будь ласка...

-Що ж, заходь, ученице, - Меней приречено видихає, відпускає з обіймів і пропускає вперед.

Та що ж це робиться! Ледь дихаю! На мене точно не діють його чари, бо, здається, що зараз вибухну від бажання? Все, терміново глибоке повільне дихання і важлива розмова, ніякої уяви. Ми зайшли до будинку й сіли на диван. Ох, зараз буде гаряче.

-Я весь твій, уважно слухаю, ученице моя. Тільки зменш розповідь до мінімуму, страшенно втомився за сьогодні. 

-Проблеми вдома? Чи досі злишся на мене?

-Жінки, як з вами складно, бачу ніч теж змарнована. Так, є проблеми вдома, ні, не злюся, хоча покарати не завадило б. Ще якісь запитання?

-Чому ти так реагуєш? Просто запитала. Я про тебе зовсім нічого не знаю. Та й розмовляємо тільки про мене, роботу і варту.

-Як це нічого не знаєш? Де живу, ким працюю, що їм, режим дня, а найголовніше - мій секрет. Що ще варто знати?

-Ага, і дівку, з якою спиш. Не смішно. Я ж про інше. Ми так багато часу проводимо разом, але в нас дивні відносини, і… і останнім часом ти чимось стурбований, занадто виснажений, злий. Це, до речі, відбивається на тобі, як на наставнику. Я подумала, може, захочеш розповісти щось, поділитися думками, раптом я зможу порадити чи підказати.

-Ти дійсно хочеш знати про мене більше? Цікаво, що саме? - не розумію, він продовжує злитися чи дивується? 

-Та хоч би як ти можеш жити на два світи, чи є в тебе батьки, брати, сестри, як влаштоване підводне життя, яка відмінність між русалками й людьми, окрім хвоста, чи є в тебе друзі? А може, тобі хочеться поділитися ідеями чи почути пораду, я б з радістю...  Але знаєш, забудь, ти правий для чого мені це все, я ж тимчасова учениця. До речі, скільки триває навчання?

Ох Варю, що ти городиш! Які відносини ти хочеш мати: на роботі колеги, ввечері учитель і учень, що ще? Коханці, друзі? Ну з першим однозначно ні, адже в наставника є дівчина, хай не розказує, що вони неофіційна пара, я ж бачу які іскри літають, коли вони поруч. А щодо друзів, то хто мені заважає бути уважнішою до чоловіка, цікавитися його життям чи кудись запрошувати? Ніхто. А якщо хочеш бути ближче до Менея і замінити Марину, то так і варто казати, а не белькотіти дурниці про дружбу.