І ГРИМНУВ ГРІМ

Краєзнавчий музей. Грома правда не було, так собі дрібний теплий дощ. Гущин перебирав струни гітари, тихенько співаючи пісню рок-гурту «ДДТ», написану Юрієм Шевчуком.

Що таке осінь – це небо.

Небо, що плаче під ногами.

Буслаєв крутив у руках карту — пергамент, роздивляючись зображення на моніторі комп'ютера. Принтер видав звук друкуючи зображення на папері, видаючи чотири аркуші формату А4. Василь звіряючись із карткою на моніторі склеїв листи разом. Небагато давши просохнути клею, розгорнув роздруківку до Іллі.

— Дивися, я наклав сучасну карту місцевості на скановане зображення карти з пергаменту. Комп дав максимально близький результат. Звичайно, за століття тут все дуже змінилося і ландшафт став іншим, проте якщо брати за основу річку Хар або сучасний Хорол, то розрахунок комп'ютера видає цей квадрат.

Василь обвів ручкою місцевість між Біліками, поворотом на Зубівку та найближчим полем, захопивши невеликий шматок лісу.

Ілля припинив грати на гітарі, простягнувшись у бік карти, уважно оглянув вказану територію. Задумливо потяг:

— Не може бути так просто. Лажа якась, я не вірю. Василь давай не будемо нічого шукати. Всі руни накреслені на карті охоронні від проникнення. Хтось дуже не хотів непроханих гостей та спробував захистити це місце стародавніми символами.

— По-перше ти мені пообіцяв, по-друге чому — просто, он подивися яку територію оглянути треба. Не один день пройде, доки виявимо шукане.

Гущин подивився на друга, задумливо почухав підборіддя, розуміючи, що товариш нізащо не відмовиться від пошуків, забрав у нього ручку і поставив невеликий жирний хрестик.

— Те, що тобі хочеться пошукати, тут.

Василь подивився на мітку поставлену другом хмикнув: — Чому саме тут?

— Придивись по перше, у давні віки ідеальне місце, яке підходить по старовинній карті. По друге тепер дивися на сучасну — скрізь усе переорано, посадки ростуть, дороги та стежки прокладені, а тут начебто пляма невелика. Я це місце не раз проїжджав, завжди почуття дивне виникало побачивши цей земляний вал. На цьому місці курганчик не великий. Головне, скрізь такі земляні пагорби згодом зрізають, а тут чомусь оминають. Тут, — ще раз тицьнув у карти Ілля.

— Тут, то тут, — легко погодився Василь, — почнемо з кургану.

Гущин знову взяв до рук гітару, почав перебирати струни, проте на хвилину зупинився.

— Вася дай мені відповідь, що ти сподіваєшся знайти?

Василь відкинувся на спинку крісла і почав перераховувати: — Звичайно, скарб, золото, дорогоцінне каміння, стародавня зброя, монети, прикраси. Що там ще кладуть у такі місця та малюють карти? А якщо серйозно, просто цікаво.

Ілля знизав плечима.

— Як правило, у таких курганах ховали знатних воїнів, фактично це могила. Так, там можуть бути цінні речі, дорогоцінні метали, речі, що представляють історичну цінність. І все ж таки це могила, ми можемо прикритися музейними документами та провести там розкопки, це не на один день роботи. Ти впевнений у своєму бажанні зайнятися цією справою.

— Все життя з дитинства мріяв про скарби піратів, а тут мапа і місце поряд. І навіщо за старих часів, комусь просту могилу десь на краю світу, замальовувати на ще найдавнішому пергаменті, ставлячи руни захисту. Якщо це не скарб.

Ілля більше не став переконувати друга, граючи на гітарі, тихенько співаючи, розучуючи нову для себе пісню.

У центрі міста, у ресторані за столиком у кутку зали сиділо двоє.

— Спостерігати за ними не треба, злякаємо чи насторожим. За ними стежить мій агент, всю інформацію про стеження я тобі повідомлю, коли треба буде діяти, теж, — казав продавцю антикваріатом Ємелян Сергійович.

— І що моїм бійцям робити зараз? —  спитав Караконжул, колупаючи ножем свій біфштекс із кров'ю.

- Грегорі ти тупий? Я ж сказав чекати на мою команду, — розсердився Ємелян.

Торговець Грегорі зло подивився на співрозмовника, задавив, що намагалися вирватися назовні слова, подумавши про себе: «Прийде час і я відгризу тобі голову». Вголос відповів: — Великий Ерлик-хан надіслав нас тобі на допомогу, і нагадав — борг за тобою. Ми будемо підкорятися тобі, така його воля.

При слові «боржок» Ємеляна Сергійовича Березіна перекосило обличчя, проте він швидко впорався зі своїми емоціями.

— Коли вони знайдуть і дістануть «Хвіст», лише тоді, переконавшись у його існуванні, ми відберемо його у них. Впораєтеся?

— Ми Караконжулу, і ніякий засічник не противник. А тут двоє молодих та одна дівка. Уруси, — мало не сплюнув на підлогу Грегорі, але згадав де знаходиться тільки скривився в зневажливій усмішці.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — підводячись з-за столу сказав Березін, дістав із шкіряного дорогого гаманця гроші, недбало кинув їх на стіл, — чекай на наказ.

Не звертаючи уваги на Грегорі, який намагався щось сказати, вийшов із зали. Караконжул з люттю вгризся у свій біфштекс, заглушаючи прокляття, що вирвалися, стародавньою тюркською мовою.

Цієї миті в його голові промайнула низка спогадів, що відбулися в далекому минулому. Мимоволі він торкнувся шраму на лобі, що перетинав ліву брову.