Глава 5

Вечір в приємному товаристві

В будинку барона де Шодуара щовечора збиралось товариство. І завжди це були неймовірно цікаві зібрання. Коло спілкування Івана Максиміліановича було досить широким та включала в себе весь цвіт Житомира. З бароном Пилипа Пилиповича познайомив його дядько, Іван Миколайович. Молодий присяжний повірений прийшовся до душі відомому меценату.

Де Шодуару було близько сорока років. Вже три роки цей міцний привабливий чоловік був прикутий до інвалідного візка. Але це ніяк не відзначилось ні на працездатності, ні на вдачі. Остаточно облаштувавшись в Житомирі барон тимчасово розмістився на Бульварній вулиці поблизу публічної бібліотеки. Непосидюча натура чоловіка спонукала його розгорнути бурхливу діяльність. Для початку він прикупив декілька прибуткових будинків, які віддав у найм. Справа пішла не погано, і де Шодуар прикупив ще декілька ділянок для будівництва. Взагалі в розбудові Житомира Іван Максиміліанович приймав глибоку участь. Жодний так званий богоугодний заклад не будувався без його прямої участі або пожертви. Вся губернія знала його як видатного благодійника.

 В цей літній вечір барон був одягнутий у літній світлий костюм. Його обличчя із округлою доглянутою борідкою світилося доброю посмішкою. Поряд з бароном сиділа невиразна жінка - його незмінна доглядальниця і помічниця Ганна Іванівна Вальд.

Був тихий теплий вечір, мирно стрекотали цвіркуни. Щоб насолодитись цією затишною атмосферою, товариство зібралось на веранді будинку. За невеликим круглим столом , накритого для чаювання, сидів сам господар з помічницею, Пилип Пилипович з дружиною, знаменитий купець «каретний король» Хаім Перцович Фельденкрайз і юна протеже барона Ірина Миколаївна Косиця.

- Ви чули про цю жахливу подію?- запитав купець відпиваючи чай .

- Так. Про це сьогодні писали в «Волині»[1]. Нечувана справа!- відповів барон.

- Як би через цю нерозумну дівицю знов не почались погроми, - зітхнув Хаім Перцович.

- Дурну? А як жінці не бути дурною, якщо ви чоловіки роками не дозволяли нам вчитись та працювати?!- палко промовила Ірина.

Ірина – молода дівчина, невисокого зросту з карими очима та ученичою косою. Панянка Косиця мала запальну вдачу і палко плекала надію про рівність жінок і чоловіків. Цього року вона вступила на механічне відділення Київського політехнічного інституту. ЇЇ погляди та темпераментність імпонувала Олімпіаді. Тож вони стали не поганими приятельками.

На палку промову дівчини старий купець лише скривився, а потім підняв руки, не то на знак примирення, не то щоб зупинити Ірину:

- Я не забороняю жінкам вчитись. Мене більше цікавить, чи будуть погроми? А то буде як у квітні. «Бий студентів та євреїв!» А, що накажете робити нам?

- Так арештований - українець, бондар із Топорищ, - підключився до розмови Пилип Пилипович, який про справу знав не з чуток.

- А все таки, що дівчина робила о 3 ночі на вулиці? Невже ніхто нічого не бачив? - наважилась запитати Олімпіада Аристархівна.

В легкій голубій сукні Ліпа цього вечора виглядала невимовно гарною. Вона б нізащо не наважилась задати це питання чоловікові наодинці. А тут, в товаристві, Філіппов міг розказати більше.

- Ніхто не знає. Однак питання цікаве, - задумливо відповів присяжний повірений.

- «Волинь» написала зовсім коротку замітку, з якої толком нічого зрозуміти,- вже мирно говорила Ірина Миколаївна.

- Так. Газета вже не та. От коли Коцюбинський працював…- ностальгуючи промовив де Шодуар.

- А! Це той Коцюбинський, що ховався у шафі від Аршенєвського? – запитав Фельденкрайз.

- Ні! Михайло Михайлович[2] в житті ні від кого не ховався!- розсміявся Іван Максиміліанович.

Олімпіаду Аристархівну зацікавила історія. Вона глянула на Ірину, шукаючи в неї мовчазної підтримки. А потім перевела погляд на чоловіків:

- Що за історія?

- О! То невимовно чудова і кумедна історія! – посміхаючись, вигукнув Хаім Перцович, - Як ви знаєте, в місті на честь століття із дня народження Пушкіна встановили пам’ятник. Гроші на який, до речі, збирали всім містом. Але нашому шляхетному панству із зібрання дворян, того було мало! І вони вирішили, від свого імені покласти срібний вінок, виготовлений на замовлення. Ця історія набула розголосу. «Волинь» не могла пройти повз такого курйозу та висміяли дворян на сторінках своєї газети. Аршенєвський, який був предводителем, та мабуть і подав ту ідею з вінком, був розлючений не на жарт. Взявши револьвер він помчав до редакції «Волині» відстоювати дворянську честь! Звичайно ж газетярі розгубились та злякались. А редактор, не будь дурнем, та й сховався у шафі! Сім годин Аршенєвський, як скажений, бігав по редакції ,чекаючи на редактора. А той, бідолашний, весь цей час просидів поруч у шафі!

Історія й справді була кумедна і в кімнаті почувся веселий сміх. Навіть завжди серйозна Ганна Іванівна не втримала посмішку.

Коли сміх замовк, Ірина здумалась, а потім як завжди палко промовила:

- Мені інколи здається, що все в світі якось поєднано з Житомиром!