Глава 9

Суто чоловіча компанія

Як би чоловіки не любили свої родини, інколи конче необхідно провести вечір подалі від них в колі приятелів. Розслаблено сидячи в кріслі, тримаючи келих добротного бренді, приємно обговорити все на світі: політику, освіту, наукові відкриття, останню статтю в «Волині», міські плітки, і, звичайно ж, жінок. І якщо компанія підібрана добре, то можна отримати задоволення як від однакових поглядів на речі, так і гарної дискусії.

Барон де Шадуар інколи дозволяв собі проводити вечори без жіночої компанії. Пилип Пилипович час від часу любив приєднатись до таких суто чоловічих посиденьок. Тож без роздумів прийняв запрошення барона і цього разу. Дядько присяжного повіреного також був запрошений. Коли вони приїхали, в кабінеті вже сиділи Хаім Перцович та Павел Бернардович Езоранський.

Пан Езоранський служив інженером у відомому Варшавському відділені будівельно-технічної контори. Сам він був не тутешнім, приїхав із Кракова. Іван Максиміліанович, після того як осів в Житомирі, розпочав будівництво садиби з парком на березі річки Тетерів. Тому звернувся до Варшавського відділення будівельно-технічної контори для влаштування водопроводу, каналізації та парового опалення. Молодий поляк віддано робив свою роботу, що прийшлось барону до душі. І невдовзі молодий стрункий блакитноокий блондин став приятелювати з господарем будинку.

Чоловіки розмістившись у комфортабельних кріслах, ліниво потягували бренді та насолоджувались неквапливою бесідою. Хаім Перцович до алкогольних напоїв був байдужий, надаючи перевагу англійському чаю, який приносив в подарунок господарю.

- Нелегкі часи, настали панове, - пожалівся Фельденкрайз,- Приїздив сьогодні управляючий купця Іпатєва із Одеси. Казав, неспокійно в губернії. Селяни бунтують. В сусідній губернії теж. Хочуть селяни землі мати. А у Вас, Іване Максиміліановичу, як з селянами в Івниці?

- Мої хотіли в мене садибу викупити. Навіть звернулись до Земельного банку за кредитом, але їм відмовили. Сказали, що надто вже дорогі мої володіння, а люди занадто багато хочуть. Великий кредит потрібно видавати. Якщо всі такі брати будуть, то на всіх грошей не вистачить Ай! - барон з розпачу махнув рукою, - Чув, цю історію навіть напишуть в щорічному календарі. Доведуть людей, а потім говорять: «Бунтують!».

- З селянами у нас завжди було не просто. А пам’ятаєте, як з чиншовиками вчинили. Але тут і наш брат відзначився. Деякі досі й не знають, що справи розглянуті не на їхню користь, - сказав Пилип Пилипович.

- А що з того, якщо б суд пристав на їхню користь. Он брати Дурілови спочатку в суд як свідків селян загнали. Гадали, що українець поляку не товариш. А ті почесті та по правді с суді розказали, що чиншовики ці землі з лісом за діда прадіда орендували. Рішення ніби й справедливе. А потім Дурілови робітників нагнали та вирізали той ліс. І що? Ну поскаржились чиншовики на те безправ’я, а ліс вже не повернути. А те що рішення не відправляють…Гадаю судейські чини розважили, що кореспонденцію і читати не буде кому. По селах люд переважно не письменний, - заперечив Іван Миколайович.

- Хто молодший та шустріший порозбігались із сіл по фабрикам та заводам. Проте пишуть статейки, як руський народ на Галичині Австро-Угорщина притискає - зауважив інженер.

- Певно тому, щоб видати щось українською всі їдуть до Львова[1]. А у нас сором’язливо перекладають твори з так званої «малоросійської» на російську, - саркастично зауважив купець.

- Якби не переклали, то календар заборонили, - сумно всміхнувся барон,- «Волинь» забороняли видавати, хоча і не за мову[2].

- Дивно, що взагалі пишуть в наших газетах про утиск руських, - зауважив Пилип Пилипович,- Ми тут точно знаємо як насправді. А по селах ті пасквілі не читають. Нікому.

- Так не для нас пишуть,- заперечив Езорянський, - Сидить собі люд в Петербурзі, і думає: «Дурні ці люди. Їм же тут добре. Не утискають. А вони ще щось хочуть. З жиру бісяться!»

- Пригадую, як в минулорічному губернському календарі, соромили наших селян, що мовляв методи ведення господарства у них з минулого, не раціональні. Не використовують досягнення прогресу, - згадав старий нотаріус.

- Я тоді знатно здивувався. Таке міг написати лише далекий від села чоловік. Які «досягнення прогресу», якщо писемного люду в селах маже не має?! В парафіяльні школи ходять найбагатші, а бідні змалечку до праці залучені: менших няньчити, худобу порати, по хаті допомогти. Мало хто може дозволити, відпустити дитину на півдня «штани протирати». Ще й вивчають не ту, якою вдома розмовляють. Але хоча б якось писали. Що я не робив: і вмовляв, і хотів доплачувати. Все марно. Гроші візьмуть, а на наступний день дитина в школу вже і не йде, бо нема з ким менших залишити, Може якби рідну вчили - легше було , - поділився спогадами господар будинку.

- Це, Ваш народ, Хаім Перцович, вчасно зрозумів, що наука в житті лише допомагає. Скільки ваші школи не закривали, але як з’являється нагода, то знову відкриваються. І охочих вчитись не зменшується, - сказав Іван Миколайович.

- Наука звісно в житті допомагає. І професію можна якусь здобути. Але все рівно живемо як на пороховій бочці. Від погрому до погрому, - мрячно промовив купець, - Ви «Волинь» читали?! Знову вбивство, і перша версія – змова євреїв.

- Ну так там не лише євреїв згадали, ще й поляків, - заперечив Езоранський.

- От, от! Сказав же ж: « Не легкі часи настали.». А Ви що скажете, Пилипе Пилиповичу? Вам по службі, можливо щось більше відомо? Як там справа бондаря?