Глава 10

Житомирський кісткотряс

Одного ранку Олімпіада Аристархівна завітала до будинку на Бульварній вулиці, щоб зустрітись з Іриною. Подруги домовились прогулятись в міському саду «Ермітаж» до полуденної спеки. Олімпіада була одягнута в легке літне плаття із французьким мереживом кольору айворі[1]. З під модного капелюшку кокетливо визирало декілька локонів,навмисно випущених із зачіски. На її фоні Ірина виглядала занадто просто: в зовсім не вишуканого крою блузі, спідниці, з одвічною косою, що визирала з-під простого солом’яного капелюха. Ні! Барон не шкодував грошей на вбрання своєї підопічної, але остання зовсім не прагнула одягатись привабливо, відаючи перевагу простим речам, а не модним туалетам.

Перетинаючи Бульвар, подруги побачили молодого чоловіка, що їхав на велосипеді. Його біляве волосся було прикрите кашкетом. Велосипеди не були дивиною в місті. Ба! Навіть навпаки, користувались шаленою популярністю у студентів та молодих викладачів. Тому молодий чоловік на велосипеді виглядав навіть буденно. Звичайно ж, новенький англійський ровер[2] на пневматичних колесах не створював такого гуркоту, як старі велосипеди на дерев’яних і залізних, які називали не інакше як кісткотряс. Але через нерівність бруківки чоловіка все рівно підкидало і трясло. Наблизившись, пан злегка схилив голову, вітаючись з панянкою Косицею. Вся увага чоловіка була зосереджена на «залізному коні».

- Ви знайомі?- запитала Олімпіада, пильно дивлячись в слід молодикові.

- Так. Це пан Езоранський. Інженер. Він працює у Івана Максиміліановича.

- Поки цей пан добереться до шановного барона, йому весь дух виб’є. Так от про якого молодика на кісткотрясі пліткували вчора у під час чаювання. Здається цей чоловік користується шаленою популярність у романтичних панянок, - сказала пані Філіппова, продовжуючи променад у напрямку «Ермітажу».

- Ти ж знаєш, люба, що романтикою я не цікавлюсь, радше ровером. І скажу тобі по секрету, Іван Максиміліанович пообіцяв придбати для мене велосипед. І навіть поросив пана інженера навчити мене на ньому їздити! - поділилась радісною новиною Ірина. А потім, шукаючи підтримки у подруги продовжила, - Але є одна проблема. Я не можу з Павлом Бернардовичем надовго залишатись на одинці. Барон остерігається різних пересудів. А Ганна Іванівна не надто добре ставиться до таких штукенцій. Не могла б ти скласти мені компанію? Я ще вмовила барона виписати з Відня модне велосипедне вбрання.

Ірина по дитячому кумедно скривила своє гарненьке обличчя, що мало б виражали благання. Дивлячись на подругу, Олімпіада розсміялась і єхидно запитала:

- Невже пан інженер погодився? Я чула, що він не дуже й то цікавиться молодими незаміжніми панянками.

У відповідь панянка Косиця лише швиденько затрусила соєю голово згори до низу.

- Ну, якщо вже випала нагода придбати новий велосипедний костюм, то як тут не погодитись, - усміхнулась пані Філіппова.

- Новий?!- здивувалась подруга. І тут здогадка наздогнала її, - То ти вмієш їздити на велосипеді?!

Олімпіада розсміялась. Щирість і наївність молодшої подруги надавала їхній розмові легкості й невимушеності. Відсміявшись, жінка сказала:

- Так. Я вмію їздити на справжнісінькому кісткотрясі. Колись кузині дуже хотілось освоїти новомодну забаву, і ми вчились разом. Але їй забракло наполегливості.

- Ну і як воно?

- Не просто. Проте всі складнощі і падіння того варті. Це незабутнє відчуття легкості! Ніби ти летиш! Подейкують, що велосипеди відходять в минуле. У Франції все більше набувають популярності самохідні машини. От би на них навчитись їздити!

- Всьому свій час. Ми ще з тобою самоходи освоїмо! От побачиш!

Весело щось обговорюючи, подруги прогулювались головною алеєю саду. В цей ранішній час було досить людно. Більшість панянок вийшли на прогулянку, щоб насолодитись прохолодою і подивитись на те місце, де знайшли бідолашну дівчину. Страх та інтерес вабив жінок до «Ермітажу» ніби метелика до вогню. Подруг сусідство з місцем злочину навпаки засмучувало. Але цей садок був найближче до Михайлівської вулиці, де знаходився їх улюблений ресторан «Gans Souсi». Вдосталь насолодившись прогулянкою, подруги завжди заходили туди попити кави з тістечками. Ресторан користувався шаленою популярністю у містян через невисокі ціни та гарну кухню. І став таким собі місцем зустрічі. Сюди панянки та пані заходили після закупів в крамниці або просто прогулянки, щоб насолодитись чашкою чаю або філіжанкою кави, та дізнатись останні міські новини. В обідню пору ресторан наповнювався клерками, які забігали на обід щось перехопити і поспілкуватись.

Коли подруги, зайняли столик у ресторані, час наближався до обіду. В залі «Gans Souсi» було досить людно і гамірно. Останні події в місті та імперії в цілому викликали стурбованість у провінційних жителів. Найбільше галасу створювали газетярі із «Волині». Редакція газети нещодавно перебралась до доходного будинку Трибеля, який знаходився в десяти кроках від ресторану. Від тоді заклад став філіалом видавництва.

Задумливо подивившись у бік газетярів, Ірина промовила:

- Цікаво, як чоловіки можуть надати вагомість своєму неробству. От поглянь, сидить п’ять поважних панів, пліткують, обмінюються думками, а роблять вигляд ніби вирішують проблеми вселенського масштабу.

- Для цього треба мати талант. Гадаю це не так-то і просто, - відповіла Ліпа.