Вічні фарби

Вічні фарби

Опівніч. Годинник б’є… Художник перебирає у руках потемнілі  мідяки, котрими  останній замовник оплатив його картини… Як давно то було.  А тепер все змінилося. Він розглядав потерті тьмяні гроші, дивився на своє художницьке приладдя, що як і ці мідні монети потемніло від часу і застою. Вже давно він не виходив ранками на вулицю, аби писати портрети і заробити так-сяк копійчину… Вже давно він не творив по справжньому, малював лише на замовлення… Та й то… Хіба те, що він малював могло б стати у порівнянні із колишніми світлими картинами років юнацтва, котрі всі він пороздавав своїм близьким колись друзям. Ті картини і ті люди лишилися тільки у його стуманілій пам’яті.  Художник дивився крізь маленьке віконце на світ, огорнутий туманом. Опівнічі. Холодно.  Вітер сіро летів над містом, над тим містом, де він вже давно не бачив нічого яскравого й цікавого.

Художник глянув на свою палітру. Там розведені фарби для якоїсь картини. Він і сам не пам’ятав, що там мало би бути… Фарби були темні й уже потріскані. Щось у нутрі підказувало, що такими фарбами не гоже писати… Але його стан і безгрошів’я  призвели до того, що інших він просто не мав.  Чоловік спробував згадати, коли востаннє тримав у руках якісні фарби… Коли востаннє малював щось яскраве… Він, здається, вже й не пам’ятав якісних фарб, що були світліші і суттєвіші за дешеві казна з чого зроблені. Інших він не мав. Помріяти навіть не міг про те, аби наступну картину почати писати чимось якіснішим і яскравішим. Йому здавалося, що і його світ втонув у таких самих фарбах… Картина у якій він жив була нічим не радісніша за свого художника і мало відрізнялась від того, що стояло у нього на мольберті і в палітрі.

• Давно я вже не бачив тебе… - Почув художник чийсь голос із темного кута своєї маленької кімнатки.
•  Хто тут? – спитав високим схвильованим голосом.
•  Не бійся, це я, Воїн Світла, - відповів незнайомець. Проте, щось таки знайоме художник вгадував у його рисах обличчя, коли розгледів їх у тьмянуватому мутному освітленні.
• Радий зустрічі з тобою, - сказав Воїн світла, роздивляючись по кімнаті.
• Навзаєм, - обережно відповів художник. Він вже давно наче навчився бути з усіма обережний… І навіть полотна писав такі, аби всім подобались, аби не сперечатися ні з ким…
• Що це з тобою сталося?  Куди поділись яскраві тони і ті чудові картини, котрі я бачив, може, з десяток років тому? – спитав Воїн Світла, підходячи до  мольберта.
• Нема їх… Вже минулося все… - Скрушно зітхнув художник і собі підійшов до мольберта.
• І це все, що ти маєш?  - округливши очі спитав Воїн Світла, показуючи на купку тьмяних мідяків у художникових руках і на убогий мольберт, темнуваті фарби і витертий побитий життям пензель а ще на маленький столик, де лежало воскове у  жовтому освітленні зморщене яблуко.
• Так. Чим багаті – тим і раді, - силувано всміхнувся художник.
• А з десяток років перед тим, ти зовсім не такий був, - зітхнув Воїн Світла.

І тільки тепер художник зміг пильніше пригледітися до зовнішності свого опівнічного гостя. Був це чоловік, що відзначався як на  художникові переконання надзвичайною зовнішністю -  буйними золотими кучерями і блакитними аж променистими очима.

• Звідки тобі знати, яким я був? - спитав художник понуро… Щось у його душі ворухнулося, він нібито знав цього чоловіка… Тьмяно пам’ятав його, але ніяк не міг зрозуміти звідки.
• І ти, брате, так і збираєшся жити? Пам’ятаєш, коли ти був юний, то ж давав іншу обіцянку…
• Так життя склалося, - художник уже починав гніватися на свого гостя. Йому стало пекуче соромно й боляче від того, про що мріяв у юності, чим паленів і не міг тепер похвалитися  здійсненням жодної із своїх тодішніх мрій… Вони були мріями не тодішніми, не учорашніми, а теперішніми… І від цього художнику стало ще болючіше.
•  А хотів би ти все змінити? – неочікувано спитав його Воїн Світла і сяйнув на художника своїми променистими очима.
• Відомо ж… авжеж хотів би…
• І?
• Як? – ледве чи не люто перепитав художник, блиснувши на свого гостя темними зеленими очима.
• Ходімо, я покажу тобі. Це зовсім не складно.
• Куди ти поведеш мене? Що тут можна зробити? Я роками б’юся налагодити свою творчість, я вже пробував-перепробував усього і вже став шовковим, таким як хочуть мене бачити інші… і нічого!  - художник пильно подивився  у вічі Воїну Світла і кинув тьмяні мідяки, що рудуватими блискітками розкотились по темряві кімнати.
• Згадай, як ти робив це, коли був юний… - променисті очі дивились на нього так само лагідно.
• Я не пам’ятаю… Тоді були інші часи…
• Зовсім ні. Дозволь, я дещо покажу тобі…
• Добре, гірше все одно вже не може бути… Якщо я марю, то прокинусь зранку, якщо ж ти прийшов до мене і справді, то поглянемо що з цього вийде… Мені не один сон снився ось  такий як тепер… - Здвигнув плечима художник.
• Тільки будь ласка, я прошшу тебе, захопи із собою всі інструменти якими ти працюєш.
• Тобто я все оце маю тягти із собою?! – обурився художник.
•  Так, ну ти ж все це носиш із собою, то чого б і тепер не взяти… - розслаблено і зовсім спокійно промовив Воїн Світла.