Глава 26

♥

– Доброго дня, Іване Петровичу!
– Аделіночко, сонце! Привіт! – до мене підійшов ректор та з ніжністю обійняв мене. – Давно тебе не бачив.
– Так, мене досить довго тут не було, встигла навіть засумувати за цими стінами.
– Як ти? – співчутливим поглядом подивився на мене чоловік похилих років. Він дружив з моїм татом все життя, тому не дивно, що він так тепло відноситься до мене.
– Все добре, дякую. Ви як? Як Ірина Михайлівна?
– Ох, ти ж знаєш ту жінку. Від плити не відходить.
– Та цей не дивно, – посміхнулася я.
– Так, але все ж таки ти сюди за чимось прийшла. Я готовий тебе вислухати.
– Так, я прийшла забрати документи. Ви ж розумієте, що навчатися я більше не можу, тим більше я тут не була вже понад три роки. Лише завдяки вам я тут ще находжусь.
– Нічого не маю проти, це твій вибір, – чоловік накрив мої руки своїми долонями та сказав:
– Твій батько тобою пишається...
– Я щиро на це надіюся, – похапцем витерла сльозу та обійняла чоловіка. Підписавши всі необхідні документи, я вирішила поїхати до батька. Моторошно їхати одній, проте мені це потрібно. Припаркувавши машину біля цвинтаря, пішла до могили батька.
– Тату... Вибач, що без квітів, – обережно присіла на лавку, що стояла поруч та не стримавши сліз, почала плакати. – В нас все добре. Мама нарешті почала посміхатись... Твоя ще така маленька Мія найшла своє щастя та хоче вже одружуватися, – усміхнулася. – Ти б зараз насварився на неї й заборонив виходити з будинку, але, мабуть, так повинно було статися. Найбільшу підтримку вона знайшла саме у цьому юнакові й ми підтримаємо її в будь-якому рішенні. Нік знову почав зустрічатися з Анжелою, але про мене не забуває ні на хвилину. Коли не приходить додому, то сильно вибачається й завжди запитує про мій стан... Тату, ти виховував найкращого у світі брата й чоловіка. Я без нього давним-давно лежала поруч з тобою, – на цих словах я безсило сіла на холодну землю поруч з могилою та ще дужче почала плакати. – Як я? Я тримаюся як можу. Завтра знову подорослішаю на рік. Чомусь так сумно... Тебе не буде на святкуванні, але нічого! Мене супроводжуватиме Кріс... Так, саме той Кріс, якого ти так ненавидів, але завжди говорив, що саме він моя доля. Хтозна... Сьогодні я прийняла рішення, від якого моє життя можливо зміниться. Не знаю чи воно правильне, але ти б мене підтримав в будь-якому випадку. Я хочу бути з ним, попри все... Кажуть від ненависті до кохання один крок, мабуть, мудрі люди це говорили. Я готова його пробачити, тому що так хочу я, тому що так хотів ти... – посидівши ще хвилин двадцять, я розповідала тату про свої плани на майбутнє, а потім поцілувавши татове фото на пам'ятнику, пішла геть.
– Кріс? Як ти тут опинився? – здивовано подивилася на хлопця, який стояв біля моєї машини.
– Їдьмо подивимося на нічне місто?
– Їдьмо, – обійми хлопця заспокоювали. Без жодних слів він взяв мене за руку та повів до машини. Легенький вітер давав змогу дихати на повні груди, а лапатий сніжок робив це місто й час бездоганно казковим.
– Взавтра тобі виповниться 22 роки, – порушив тишу Адамс.
– Я знаю, але не хочу думати про це. Чому час так швидко біжить? Чому не зупиняється? Чому не забирає всіх проблем? Я так хочу побути ще підлітком, хочу не думати про щось важливе. Хочу мріяти про щасливу сім'ю, яка буде жити за містечком біля самісінького моря. Хочу з посмішкою прикрашати ялинку на новий рік. Чекати люблячого чоловіка з роботи, щоб разом повечеряти та заснути в солодких обіймах, – щирі сльози покотилися по моїх щоках. Я обернулася до хлопця, який уважно мене слухав. – Кріс, що б там не було, але я завжди буду пам'ятати те болісне минуле. Можливо, я його відпустила, але пам'ять не зітреш і ти сам це прекрасно знаєш, – сумні очі подивилися на мене, а сильні руки обійняли.
– Я не хочу підіймати цю тему. Поїдьмо додому та ляжемо спати. Завтра важкий день, тому нам потрібні сили.
– Ти правий.
Прокинувши в хорошому настрої, я хотіла підійматися з ліжка, але Адамс який лежав поруч, не дав мені цього зробити.
– Адо, ну чому так рано? Давай ще трішки полежимо, – хлопець безцеремонно згріб мене у свої обійми й міцно обійняв, змушуючи мене сміятися. – Ти посміхаєшся? – Адамс перевернув мене на спину та заглянув недовірливо в очі.
– Я можу заплакати, якщо хочеш.
– Ні, не потрібно! – закотивши очі, хотіла піддатися сну, але моя сестра не дуже хотіла, щоб я спала.
– Я не зрозуміла, чому ще спимо? Підйом, сестро! – Мія стягнула з ліжка покривало й побачила, що я не одна та ще й не дуже то одягнена. – О Боже! Я не хотіла чесно. Не знала, що ти... ви тут двоє разом... Боже, що я говорю? Адо, я чекаю тебе внизу, – Мія вибігла з кімнати, а я голосно засміялася.
– Я завжди думав, що твоя сестра не з цієї планети, мабуть, так і є.
– Мія ще той кадр, але потрібно вставати.
– Ти йди, а я ще полежу.
– Ей, це не законно, – легенько вдарила хлопця по його грудях.
– Законно, давай йди вже, – Кріс виштовхнув мене з ліжка, а сам вкутався в ковдру та солодко ліг спати. Після двадцяти хвилин збирань, я все-таки вийшла до сестри.
– Адо, ти могла попередити, що ти не одна!?
– Як? Повісити табличку на дверях, «Я не одна»? Може ти хоч зараз зрозумієш, що не можна заходити в кімнату без стуку.
– Ой, запитала на дурну голову. Поїхали вже до салону, а то гості скоро почнуть збиратися, а ти ще схожа на...
– На кого?
– На найчарівнішу сестру у світі.
– Поїхали.
Минуло декілька годин і я готова. Така красива, тендітна, а головне доросла дівчина... Випрямлене волосся, чорна довжелезна сукня, темний макіяж, туфлі на високому каблучку та золоті аксесуари.
– Багата дівчинка, – сказала я зображенню в дзеркалі та посміхнулася.
– Ну що? Ти готова? – засяяла біля мене дивовижна сестра.
– Звичайно!
День народження повинен бути в колі моєї сім'ї та друзів, але не обійшлося й без журналістів. Здається, така маленька дівчинка, чому журналісти мають бути біля мене? Звичайно компанія зараз вийшла у величезні плюси, тому продажі ростуть, проте не думала, що й біля мене теж будуть журналісти. Зрозуміло, що брат не дозволив їм зайти до середини, тому інтерв'ю було на дворі й не зі мною, а з Ніком. Всередині вже всі були на місті. Такі красиві! Мія зайняла місце з дуже красивим хлопцем та хитро мені посміхнулася. Біля мами сиділа моя бабуся і від цього моя щелепа ледь не відпала.
– Бабусю!
– Донечко, – діло в тому, що моя бабуся живе в Америці, тому я навіть заплакала коли вона мене обіймала. – Не можна плакати в такий день, особливо з таким чоловіком поруч, – бабуся посміхнулася та сіла на своє місце. Я обернулася назад та побачила Кріса, який тепло мені посміхався. Він підійшов ближче й сказав:
– Ти неймовірно красива, – ніжно поцілував в щічку та відсунув мені стілець. Половина вечора пройшла в такій теплій атмосфері, що я дійсно не могла повірити, що це все відбувається зі мною. Раптом з місця піднявся Адамс та жестом показав, щоб я теж піднялася.
– Адо, я не вмію красиво говорити, але ці слова будуть дійсно від душі. Я бачив тебе різною... В першу нашу зустріч ти була такою маленькою й капризною студенткою з бісиками в очах. Потім я бачив не лише бажання вбити мене, а й щось більше. Таке, що ніколи не бачив і не відчував. Бачив тебе закоханою, а ще такою сімейною й турботливою... Потім я все зруйнував і бачив тебе такою, якою ще ніколи не бачив, – хлопець тримав мене за руку, а я плакала такими щирими слізьми. – Я бачив твоє небажання жити, бачив як все наше прекрасне розвалилося в один момент. На поминках твого батька я бачив біль, від якого хотів вбити себе. А потім твій холод... Він як крига – різав моє серце й останню надію. Пізніше, знову бісики, надію, а зараз закоханість. Я тобі обіцяю, що закоханість це останнє, що я побачу у твоїх очах, – земля під ногами провалилася, коли хлопець опустив мою руку і став на одне коліно. – Тому що страждати я більше тобі не дозволю. Адо, ти вийдеш за мене?