3

Небо розірвав гуркіт грому, і леді Аннет злякано скрикнула, притиснувши до себе парасольку, яку так і не випустила з рук.

- Не хвилюйтеся, леді. - Густав стиснув її долоню, і тільки тоді Аннет відчула, як тремтять її пальці. - Це всього лише далека буря. Ми не потрапимо під неї.

Немов сперечаючись з ним, в стіни і в дах екіпажу забарабанили важкі краплі дощу, які миттєво переросли у зливу.

- Дивно, - Густав відгорнув шторки на вікні і вдивився у непроглядну стіну дощу. - Нічого ж не передбачало, що погода так зіпсується. До чого б це?

- Ліона просила мене взяти парасольку, і я подумала, що було б дуже недоречно потрапити в бурю. - Аннет не знала, навіщо вона це говорить, але слова зірвалися з її губ до того, як вона встигла подумати про них.

- Дивно, - ще раз повторив Густав, глянувши на чорну парасольку в її руках, він знову подивився на неї. - Леді Ліона не могла знати про те, що в дорозі нас застане злива. Я вважаю, вона всього лише проявила про вас турботу, леді Аннет. Вам не варто придумувати лишнього. Ваші думки не можуть впливати на зміни погоди. Не хвилюйтеся.

- Так, ти маєш рацію, Густаве. Просто останнім часом мені все важче тримати себе в руках. Навіщо я все це тобі розповідаю? - вона невпевнено посміхнулася і подивилася на чоловіка навпроти, немов шукаючи в ньому підтримки.

- Просто ви мені вірите, леді Аннет.

Його голос був абсолютно спокійний і позбавляв її навіть натяку на те, щоб не повірити в щирість його слів.

Вірно.

Скільки років вона його вже знає?

Років шість, напевно. Так, з того самого дня, як в пансіонаті з'явилася Ліона. Він її привів. Сказав тітці, що є дворецьким маленької пані та просив дозволу залишитися при ній.

- Густав, а скільки років ми вже знайомі?

- Шість, леді Аннет. - Він відповів відразу ж, немов очікував від неї такого запитання, але все одно підтримав обрану нею тему, розуміючи, що зараз це єдиний спосіб відвернути її увагу від бурі. - Чому запитуєте?

- Мені здається занадто далеким той час, коли я була щаслива. Я сумую за ним.

- Шкодую, але ви не зможете повернути свою тітку.

І знову він тонко відчув її настрій.

- Вірно, - Аннет зітхнула і закліпала, намагаючись прогнати набігли на очі сльози. - Я просто втомилася, Густаве. Дякую, що терпиш мої витівки.

- Не турбуйтесь про це. - Його губи здригнулися в ледь помітній усмішці. - Вам слід відпочити. Розташовуйтеся зручніше - нам доведеться їхати всю ніч, щоб встигнути побачити герцога, перш ніж він поїде в чергову мандрівку.

- Густаве...

- Я вас неодмінно розбуджу. - Він відповів трохи різкіше, ніж слід було тому, посміхнувшись, додав спокійніше. - Відпочивайте. Зараз вам це необхідно.

- Дякую.  - Аннет посміхнулася і прикрила очі намагаючись вслухатися в дощ.

Вона не бачила, як Густав провів рукою над її обличчям, занурюючи в сон.

Парасолька вислизнув з її ослаблих рук і, не долетівши до підлоги, була ним спіймана.

- Ви занадто багато хвилюєтеся. - Густав поклав її на широке сидіння і вкрив пледом. - Вам слід більше відпочивати. Я відчуваю, що щось змінилося у вашому світі. І не тільки в світі. Дивацтва відбуваються і в вашій Петлі. Боюся, що незабаром вам знадобляться всі ваші сили...

Аннет щось невиразно пробурмотіла у відповідь на його слова і повернулася на бік, влаштувавши руки під щокою.

- Ви самі ще дитина, леді Аннет. Занадто короткий людський вік. Особливо в нашому розумінні. - В його голосі з'явився відтінок смутку, який відразу ж був безжально знищений і він продовжив своїм спокійним, позначилися довгі тренування над власними почуттями, голосом. - Ви змушені боротися з людським лицемірством і жадібністю в такому юному віці. Я шкодую, що не можу вас від цього захистити. Я спробую хоч трохи полегшити вашу ношу, леді Аннет. Відпочивайте, я про все подбаю. Вам немає про що хвилюватися...

Він поправив свій циліндр і стиснув в руках кийок, на якому одразу ж спалахнули два червоних рубіна.

Через якийсь час вони почали гаснути, разом з ними з екіпажу зник і чоловік.