Від іскорки до полум'я: Перший крок.

Від іскорки до полум'я:Перший крок.

-Ану, малі бешкетники, вгамуйтеся. – Вигукував старий козак з довгим чубом на голові і сивими вусами до сміхотливих малюків, що граючись билися і крутилися, начи дзиґи. -Якщо не повсідаєтеся, то не дізнаєтесь, як малий хлопчик став сильним і могутнім козаком. А то чи не хочете знати? – Хитро спитав він в дітей. Малеча миттю повсідалася на галявині, уважно повитріщавши на нього свої гарні оченятка.  
-Тоточки й воно. Отожбо, слухайте: «…з давніх давен, ще з-за часів Київської Русі лунав славетний клич про самих найсміливіших та самих сильніших  козаків. Ходили чутки про їх незламний дух та дуже співочий голос. Та настільки багато тих чуток, що вже і не згадаєш. Але одну все ж таки я ще пам'ятаю… 

-Микито! Микито, бісорова дитина. – Лаявся старий козак у пошуках малого семирічного сина кошового атамана, козацького полку  на Запорозькій Січі. – Микито, де ти? 
-Діду Панасе, він отамочки, - закричали дітлахи тицяючи пальцями на велику скирду в полі. 
-Дякую вам, козаченьки. – Посміхнувся сивий козак. – Дай,Боже,станете гарними козаками в нашій Січі.  
-Дякуємо, дідусю. – В один голос закричали вони і сміючись побігли далі гратися. 
-От би вам мамці лозинякою дупи помасажували, - пробуркотів він собі під носа, - малі ябіди. 
-Ну то що, ледаре, - підскочив дід Панас до хлопчика і схопив його за вухо. 
-Ой, діду, боляче. – Запищав малий і потягнувся навшпиньки, щоб послабити дідову натяжку. Та дід тягнув так сильно, що хлопцеві не вистачало зросту. 
-От я твому батькові розкажу. От він тебе лозинякою відлупцює. – Причитав козак дитині. – Він в тебе всю душу вклав, а ти, замість, щоб вчитися бути отаманом, байдикуєш? От  йому все розкажу. – Він відпустив хлопця і поштовхав йти попереду до куренів. 
-Дід Панас, дід Панас. Не треба. – Хапався малий за руку старого. – Не кажіть, дід Панас. Я все зроблю. 
-Все зробиш? – Козак зупинився. 
-Так, зроблю. – Радісно випалив хлопчик. 
-І не будеш від мене ховатися? – Продовжував сивий козак. 
-Ні, не буду. – Впевнено відповів малий. 
-І вчитися будеш? – Старий посміхнувся. 
-І вчитися буду. – Понурив голову, ледь чутно промовив хлопчик. 
-Ехе-хе, Микито. – Зітхнув козак. – Що з тебе буде? Ким ти станеш? Коли в тебе на думці одні гулянки. – Він потріпав чуба малого і пішов до куренів. 
-Я… я буду славетним… козаком. – Похнюплено промовив собі під носа хлопчик. 
-Микито, не відставай! – Вигукнув дід, відійшовши вже далеко від малого. 
Микита побіг до старого. 
На площі зібралася купка козаків. Вони обурено про щось гомоніли. Здавалося, що це бджоли гудять у вулику. 
-Атамане, - почав звернення середніх років козак, з великим чолом до самої поясниці. – Що ж ти, мовчиш досі? Хіба не ти обіцяв, що станемо краще жити? А ми лише бачимо голод та злидні. Де ж твої обіцяні богатства? 
-Козаки! – Голосно вигукнув кошовий, аби перекрикнути піднявшийся галас. – Так, я пам'ятаю, що казав перед виборами і що обіцяв зробити. Та часи нині не легкі. Голодує весь Великий Світ. Нажаль ця біда дісталася і нас. 
-Еге ж, дісталася. – Продовжив той самий козак. – Та наврядчи твої спиногризи ховають шматок хліба під подушкою, щоб з'їсти його вночі. І наврядчи водичку попиваєш замість гарного вина. 
-Підбирай слова. – Грізно промовив дід Панас. – Атаман ніколи не ховав хліб від вас та ваших дітей. 
-А ти, Панасе, не грими. Знаємо, як кошовий живе. – Не вгамовувався той самий козак.  
Знов прокатився гомін серед козаків. 
-Тихо! – Вигукнув атаман. – Ваша позиція мені зрозуміла. Я збільшу пайки на сім'ю. Я буду щильніше розраховувати щоденний попит ваших сімей. А щодо тебе, Степане. – Звернувся кошовий до виступаючого козака з довгим чолом. – То не тобі зараз слово тримати. Ти за своє життя жодного разу діла не зробив. Тільки, он, чуба виростив до пупа, а користі з нього, як і з твоїх слів, зась. – Атаман розвів руками. – Навколо йдуть війни. Весь люд голодує. Я не можу зпустошити наші припаси. Нам треба перечекати цей час. Якщо все з'їмо сьогодні, що ж будемо робити завтра? 
-Зрозуміло! - Вигукували козаки.
– Згода, атамане! 
- Діло мовить кошовий! 
Микита заохочено спостерігав за силою слова батька і радів від гордощі за нього. 
-Ти, атамане, може й правий.- Продовжив мовити Степан. – Та в одному все ж таки обідив. Я хоч до праці не перший в черзі, та в бою не останній. Тож наказуй свиту зпорядити, битися буду, як в останнє. Та припаси збільшимо. 
-Правильно, звільнимо землю від голів ворожнечіх. – Закричали майже в один голос козаки. 
-Битися діло дурного!..Не та війна йде, козаченьки – Сумно сказав кошовий. – Не цариця зі своїми підданими спустошує землю і не Хан зі своїми головорізами. То сила могутніша за них. 
-Немає жодної сили проти нас, козаків! – Голосно вигукнув Степан і вдарив себе у груди. 
-Є, - ледь чутно промовив атаман. – Річ Посполита! 
-Річ Посполита?  
-Це могутнє козацтво. 
-Вони воюють? 
Гомоніли козаки трохи злякано. 
-Ти ж казав, що Річ Посполита наші друзі. – вимовив спантеличено Степан. 
-Доки ми їм були потрібні, вони були друзями, та тепер все людство плаче від них. 
-Річ Посполита дуже могутня Держава. Нам на неї не по зубам зазіхати. – Пошептували козаки. 
-Я відправив до них зверненя на прийняття нас, як окремої керівної війскової сили, щоб землю вільну дали для сімей наших. Чекаю на відповідь. – Промовив атаман. 
-Тож війна буде. -Знов загомоніли козаки. – Тепер точно битися. Хоч би сил вистачило. 
-Тож хто готовий відстояти свій дім і свою свободу? – Раптом спитав дід Панас. 
Всі замовкли, лише перезиркувалися один з одним. 
-Я готовий! – вигукнув писклявим голосом Микита. – Я буду битися за свою свободу і за життя козаків. 
По площі пролетів гучний сміх.  
-Микито, ану геть звідси. – Посміхаючись пробуркотів дід Панас, підштовхуючи його до куренів. – Малий ще слово мати.  
-Та ні, малий силу має, бо він син самого атамана. – Розсміявся Степан. – То підемо разом, Микито, понакручуємо носи ляхам і басурманам? 
І сміх знову пронісся відлунням по площі. Лише батько мовчки дивився на сина, покручуючи люльку в руках.  
-Чого ви смієтеся? – Ледве не заплакав хлопчик. 
-Микито! – З ніжністю вигукнув батько і простягнув руку, щоб всі замовкли. 
-Іди, Микито, йди. - Тихенько з сумом промовив старий, взявши малого за руку. Вони пішли з площі. 
-Діду, ти теж гадаєш, що я не зможу? 
-Зможеш. Колись зможеш. – сказав сивий козак і посміхнувся.  
-Ви не вірите мені. Не вірите! – Ображено закричав хлопцик і висмикнув руку. – Навіть мій батько мені не вірить. – Він розплакався і побіг до лісу. 
-Микито! Стій, Микито! – Кричав вслід дід Панас, знесилено біжучи за малим. Та сил вистачило лише до огорожі. 
Хлопчик блукав лісом, махаючи палицею і зриваючи верхівки кульбабок на галявині. 
-Я вам покажу сміятися з мене. – Бурчав він собі під носа. – От вивчуся на кошового, стану атаманом і всім вам покажу. Тоді подивитесь, хто буде сміятися. – Він вдарив по невеликому кущику.  
-Ай, боляче! – Смикнувся кущик і відсторонився. 
-Що? Хто тут? – Злякався Микита. 
-Я тут. – Відповів кущик. 
-Кущ?! – Здивовано спитав він. 
-Сам ти кущ. – Гілля куща роздвинулося і з'явилося обличчя  дівчинки. 
-Ой, - відступивсь хлопчик. – Ти хто? Що ти тут робиш? – Він озирнувся довкола. 
-А ти? – Спитала вона і теж озирнулася. 
-Я перший спитав. – Обурився малий. 
-Ну то й що? А я дівчинка. 
-І що? А я син кошового Атамана, Микита Наливайко. Чула про такого? 
-Про Северина Наливайко чула, а про Микиту… Хто це такий? 
-Я. – Обідився хлопчик.  
-І що ти зробив, щоб я про тебе повинна була почути? – Підначувала дівчинка. 
-Нічого. – Понурив голову він і майже заплакав, присідаючи на камінь 
-Ти чого? – Присіла вона поруч. 
-З мене всі сміються. От і ти теж. – Хлопчик кинув палицю на стежку. – Я ніколи не стану славетним, як мій батько. 
-А ти хочеш?  
-Так, дуже. – Хлопчик закивав головою і витер лице. 
-Тоді зроби щось, чого важко було б зробити дорослим. Тоді всі тебе поважатимуть.- Запропонувала дівчинка і посміхнулася. 
-Як тебе звуть? 
-Анісія, але бабуся кличе мене Онися. 
-Онися. Гарне ім'я. А мене Микитою звуть. 
-Я знаю, - посміхнулася дівчинка. 
-Знаєш? – Зрадів хлопчик. – Звідки? 
-Ти ж мені сам сказав, - Розсміялася вона. Хлопчик засмутився. – Не сумуй, скоро про тебе всі дізнаються. А почнемо з тренувань. – Вона схопила його за руку і потягнула за собою. Через кілька хвилин вони дійшли до невеличкого водоспаду. -Запам'ятай, я завжди буду тебе чекати ось тут вранці. 
-Запам'ятав. – Впевнено і весело промовив хлопчик.  
Кожного дня він прибігав до водоспаду і займався: вони вивчали мапи, тренувалися битися, гралися, рахували та писали. Їм було дуже весело. І доки вони займалися, час непомітно спливав. Діти підростали, а мрія все більше віддалялася.
У 1596 році, після перемоги козаків на чолі з Северином Наливайко над  війском Косинського, здійснилося  захоплення Брацлава, а також розширення сил Запорізької Січі. Та наступного року атаман Северин Наливайко був арештований по наказу верхівства Речі Посполитої. 
-Батько, ні! – Кричав, благаючи, Микита, чіпляючись за руки і ноги вояків, арештувавших атамана. -Не забирайте його. Будьласка, батьку! 
-Микито, тихше, тихше, - сумно промовляв старий козак, міцно притискуючи малого хлопця до себе.  
Обоз з вояками вже зник за горизонтом. Але хлопчина продовжував плакати. Дід Панас намагався його заспокоїти, але це не допомагало. 
Пройшов час, а кошовий атаман так і не повернувся. Рано вранці гонець приніс недобру звістку. Він сказав, що атамана зрадили хтось зі своїх і тепер він не повернеться додому. Хлопець ринувся у ліс. Він біг неозираючись, зриваючи листя з гілок, які ставали перетином на його шляху. Сльози текли з його очей, а в подумках спливали спогади про їхні з батьком прогулянки перед заходом сонця, про батькові розповіді на битві з ляхами та басурманами і перемоги над ворогами, про саму гарну жінку в Світі – маму.  Знесилений, він вискочив до водоспаду. 
-А-а-а-а! – Закричав хлопець на все горло і впав на каміння. Біль трохи стих. Він озирнувся навкруги, в очікуванні Онисі. День завершувався та дівчинка так і не з'явилася. Це було дивним, бо вона завжди приходила, хоч би на п'ять хвилиночок, але ж приходила. Микиту охоплювали різні почуття: з одного боку він відчував образу, бо саме сьогодні йому потрібна була її підтримка, але з іншого – стурбованність, бо можливо щось сталося. Він встав і підійшов ближче до водоспаду, щоб доторкнутися рукою цієї гарної мощі. Стрімкий поток води грав різними кольорами на яскравому сонці. Раптом під водною пеленою промайнула якась тінь. Микита відступив і нога з'їхала зі слизького каміння. Хлопчик впав у воду. Він барахтався щосили, але чого не навчили в його маленькому житті, так це плавати. Тіло понесло вглиб. В голові промайнули спогади, як на площі з нього сміялися козаки, як зустрівся з Онисею, як арештували батька. Раптом яскраве біле світло осліпило очі. Коли все розвиднілося, хлопчик побачив, схилену над ним дівчинку. 
-Онися, - ледь чутно промовив знесилений Микита. 
-Ти що, без мене купатися вирішив? – Посміхнулася вона і сіла поруч на каміння. -Тож, давай навипередки, - підстьогувала вона.  
Микита піднявся і озирнувся навколо. Перше, що трапилося на очі – це водоспад стікаючий угору. А каміння на якому він лежав було прозорим, як скло і м'яким, наче перина. 
-Що? Де я? – Спитав збентежено він. 
-Тс-с-с, - закрила йому рота дівчинка і озирнулася. -Нас почують. 
-Хто? – Тихо, але трохи злякано спитав він кріз її пальці. 
-Слухай, це – Потайсвіт, тут трохи не так, як в твоєму світі.  
-Про що ти? – Пробуркотів хлопчик, відриваючи її руку від свого рота. 
-Гаразд, але сховаємося спочатку, - вона встала і допомогла підвестися йому. Було не легко триматися на м'якій поверхні, але Микиті стало весело, що його гойдає, наче на батуті. Анісія стрибнула на інший камінь, а там одразу на інший, доки не дісталася стежки. Вона махнула рукою хлопцеві. Микита плигнув, камінь під ним прогнувся, а потім відштовхнув від себе, не встиг хлопець зорінтуватися, як відчув інший камінь своєю дупкою, а потім своїм обличчям, а потім спиною і на останок його вкинуло у синю траву. 
-Ні, - пошепки вигукнула дівчинка і схопивши його за руку, різко потягла на себе. Пагонки трави розтяглися і заворушилися, наче язики змій. -Змій-трава. – Пояснила вона. –Дуже пекуча і паралітична. Бачиш вона синя?  Пішли, я познайомлю тебе зі своєю бабусею. 
-Чому в мене губи гіркі? – Спитав хлопець, витираючи уста рукавами своєї сорочки. 
-Ой, це я з бабусею полинь рвала. – Хіхікнула дівчина, а потім додала. -Ти про Конотопську відьму чув? От моя бабуся її спадкоємиця. А тепер я, але ще не навчена. Так трохи балуюся… 
Довго чи коротко вони йшли та знесилені вийшли на сонячну галявину, на якій весело гралися діти. Онися присіла на траву. 
-Діти? Ти не казала, що тут теж бувають діти. – Промовив хлопець, спостерігаючи за тим, як вони граються. – Ой, ти теж дитина. – Посміхнувся він, зрозумівши, що Онися теж з цього краю. 
-Я не дитина, - обурилася дівчинка, різко склавши руки на грудях і відвернувшись від нього. 
-Ага! От ви і попалися, бісорові спиногризи! -Закричав грубий чоловічий голос. На галявину вискочив козак, розмахуючи шашкою. 
-Батько, ні! – Раптово вигукнув хлопець, не розуміючи, як це можливо, але здогадуючись, що чоловік хоче вбити дітей. -Стривай, батьку! Ти не такий! – Малий кинувся в сторону батька. 
-Стривай, Микито! – Гукала Онися. 
-Знов за своє? -Раптово викрикнув, щойно підбігший, дід Панас і схопив хлопця за вухо. -От я батькові розкажу. – І штовхнув хлопця саме в ту мить, коли кошовий замахнувся на них шашкою. 
-Батько, ні! Ти ж не такий! Батько! 
-Я не такий? – Сипло гримнув козак. -Я саме такий. Це моє явство. – І він знов замахнувсь шашкою. Дід перехопив його руку. 
-Микито… тікай… - ледь чутно промовив дід Панас, тримаючи руку налягаючого атамана. Хлопець побіг до лісу. На краю галявини він озирнувся і побачив, як батько потяг двох дівчаток туди, звідкіля з'явився. 
-Ні! – закричав хлопець і хотів вже бігти слідом за ними, як його за руку схопила Онися. -Відчипись, я повинен його зупинити, - вирвався він і побіг наздоганяти вже зникших з виду батька і дітей. Раптово хлопчик помітив краєм ока лежачого на траві окривавленого старого. Але це вже був не дід Панас, а якийсь інший сивий чоловік. Микита зупинився і підійшов до дідуся. Той ледве дихав.  
-Онися, сюди! -Гукнув він дівчинку і схопив діда за руку. 
Мало по малу вони дотягли його до краю галявини і обіперли о стовбур широкого дерева. Онися дістала з свого мішечка згорток з зеленого листя і розгорнула. Там була якась мастика. Вона нанесла на рану непритомного діда. В мить рана стягнулася і залишився лише легкий слід. 
-Як батько міг таке зробити? – Все ще не вірив Микита побаченому. -Чому він такий? Його зачаклували? 
-Не вір всьому, що бачиш. – Помовила тихо дівчинка, майже пошепки. -Я тобі казала, тут все трохи інакше. Нажаль, нас викрили. Тому все це сталося. 
-Хто? -Вголос спитав він. 
-Т-с-с-с. -Закрила йому рота дівчина. Але його питання відлунням пронеслося серед гілок величних дерев і зникло десь у глибині, сполохнувши кілька пташок. Онися засмучено подивилася на Микиту. -Гаразд. Ті діти, то не такі діти, як у вашому Світі. То нявки – душі дітей, які померли нехрещеними. Ця галявина збирає коло себе ці душі, так вони блукають, доки знов не переродяться. Той чоловік… 
-Мій батько? 
-Не твій батько. То Налітник. -Продовжила розповідь дівчинка. -Налітники перетворюються на будь-кого і роблять шкоду, використовуючи страхи, та спогади. Те, що він перетворився на твого батька, доводить, що про тебе знають. 
-Хто знає? -Пошепки спитав хлопець. 
-Усі, хто є в лісі. Тепер мене бабуся точно забранить. – Похнюпилася дівчинка. -Треба швидше йти до бабусі. – Раптово вимовила дівчинка і потягла хлопця за руку. 
-Стривай, а як же він? – Зупинивсь хлопець, киваючи в сторону старого. 
-Хай спить. Це надовго. А ми повернемося. Трохи пізніше.  
Бігли вони довго чи ні, та нарешті дісталися високої хатини. Поруч з хатою розквітали різноманітні квіти. Дерева були з зеленою,  жовтою, синьою та червоною листвою. Все було таким гарним і яскравим, що на душі одразу ж ставало тепло і радісно. 
-От ти де! – Вигукнула до дівчинки бабуся, яка щойно вийшла з хатини. -Який тільки тебе чортяка десь носив? 
Анісія поглянула на Микиту і посміхнулася. 
-А це хто з тобою? – Прищірила бабуся одне око, а потім стрімко опинилася біля хлопця лицем до лиця. Той злякано застиг. -Людська дитина? – Грізно подивилася на дівчинку, потім знов на хлопця і, схопивши його за руку, стрімко понесла у хату. -Не тримай гостя на дворі. Чаєм пригости. Солодощами. – Промовила вона доброзичливо, всадивши малого за стіл, на якому з'вилася різноманітна смачна їжа. А сама підійшла до великого казана і, діставши великого ножа, промовила. -Час вечері. З чим будемо борща варити? – Спитала бабуся і хитро подивилася на Микиту. Той охолов від страху.  
-З грибами! -Радісно вигукнула Онися і застрибала по кімнаті. 
-З грибами! -Підхопила радість малої бабуся і швидко нарізала тим великим ножем овочі у казан. -Гарний буде борщ. Ти їж, їж. Не соромся. Он ди цілий день голодний ходиш. 
-А ви мене не будете їсти? – Ще не відійшов від шоку хлопчик. 
-Гарна думка! – Погодилася бабуся. -М'ясо -це добре! Мабуть додам… - підійшла вона, пристально дивлячись йому у вічі, -…раків! -Різко випалила вона і вискочила з хати. 
-Ти подумав, що тебе з'їдять? -Розсміялася дівчинка і присіла поруч з ним. -Не бійся. Вона добра. То вона про себе навмисно байки розказує людям, щоб не ходили сюди, ліс не полошили. От якби вона була б не відьмою, а Гавришкою, тоді так. 
-Гавришкою? 
-Це одноокий велетень. Нажаль природа так розпорядилася, що йому потрібно їсти людське м'ясо, в якому є добова норма заліза, необхідна для його життя. – Зітхнула з співчуттям Онися. 
-А залізо він їсти не пробував? – Спитав наляканий Микита. 
-Ні! – Засміялася дівчинка. -То ж не те залізо. 
До хати увійшла бабуся, тримаючи в руках двох великих раків: 
-Добрий буде борщ! – Горделиво промовила вона і вкинула їх в казан. Трохи поколотив, вона подивилася на хлопця і сказала. -Той Налітник тримає якусь річ твого батька. Це дає йому змогу використовувати дух твого батька в своїх справах. Зводить свою ціль з розуму…  Знаю, що він ошивається біля старого колодязя, мавка розповіла. Ох і біди він тут приносить. Весь Світ перевертає. До вашого Світу лаз має. Ходить туди, як додому, без запрошення… - Вона завмерла, а через кілька секунд продовжила. -От якби хтось зміг забрати ту річ… Ой, вже пізно як. – Раптово сполошилася вона. -Так, вкладайтеся спати. Сон сили придає. В ранці розум свитліший. - Вона задмухнула огарок в печі і навколо стало темно. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше