7

Вранці я перевіряю свої соцмережі. Цікаво, як люди відреагували на наше з Дем'яном фото?

Повідомлень набагато менше, ніж учора. Це можна вважати добрим знаком? Здебільшого фанатки Сабіни дивуються, адже вони ніяк не очікували, що в мене є хлопець. Деякі вважають це фото розіграшом або фотошопом, інші дівчата звинувачують мене в тому, що я змусила Павла зробити цей дурний знімок. Смішні.

А в телеграмі на мене чекає повідомлення від моєї сусідки Віки. Вона скинула посилання на форум, де обговорюють блогерів. Так ось, антифанатки Сабіни всерйоз проаналізували вчорашню фотку і дійшли висновку, що це не рука Павла. Не тієї довжини пальці та інші волоски на шкірі. Я в шоці з цього світу!

У піднесеному настрої йду снідати. Тато збирається на роботу, Лідія теж. Вони кидають на мене короткі зацікавлені погляди.

— Ти все їм розповіла? — питаю бабусю.

— А як такою радістю не поділитися? — усміхається вона.

— Рано тобі з хлопцями зустрічатися, — холодно вимовляє батько.

— Я повнолітня, — заперечую. Дивлюся на тата, бажаючи побачити тривогу у його очах. Це б довело, що йому не начхати на свою єдину дочку.

— Але ти маєш бути обережною. Ти надто довірлива, цим можуть скористатися.

— Хто? Дем'ян Бондар? Ми про одну людину говоримо? Він же син твоїх друзів. Колишніх друзів, — поправляю себе.

— Дем'яну я довіряю, — відкашлявшись, каже батько. — Але до моїх порад варто прислухатися. У житті всяке буває.

Він швидко допиває каву і прямує до коридору. Лідія дивиться на мене з легким прищуром.

— Що не так? — стомлено питаю я.

— Та мені цікаво, як ти привернула увагу такого красеня. Невже тиха вода греблю рве? — усміхається вона. В її голосі я чую здивування, змішане із захопленням.

Отакої! Лідія нарешті мене оцінила, але для цього прийшлося вигадати собі хлопця.

— Звісно, у тихому болоті чорти водяться, не забувай, — з посмішкою говорю я.

— Якщо у тебе виникнуть якісь питання, ти не соромся їх задавати.

— Запитання про стосунки? — уточнюю я.

— Ага. Хто тобі ще дасть пораду, крім мене? — довірливо шепоче вона і киває у бік бабусі, мовляв, від неї ти нічого розумного не дочекаєшся.

— Спасибі. Обов'язково до тебе звернуся, — кажу я різко. Але Лідія не помічає мого невдоволення, посміхається, махає рукою на прощання і йде.

А про мою рідну матір Лідія успішно забула. Вона не вперше намагається взяти на себе роль моєї виховательки. Непрохані поради, колючі фрази, поблажливі посмішки — все це викликає лише відторгнення. Ми з мачухою ніколи не будемо близькими, що абсолютно нормально.

— Не гнівайся на Лідку. Своїх дітей у неї немає, тож вона тебе чіпає, — каже бабуся.

— Вона вважає, що дітей треба вічно повчати та критикувати? Що ж, може, й добре, що в неї їх нема, — сердито кидаю я.

Виходжу на вулицю та набираю мамин номер.

— Люба, я тобі пізніше передзвоню, — долинає зі слухавки.

— Так, добре, — бурмочу я, але мама вже скинула виклик.

Останніми тижнями вона часто зайнята. Впроваджується в сім'ю свого нового чоловіка, заводить нових друзів, спілкується з колегами по роботі — все це забирає багато часу.

Гаразд, настав час відпрацьовувати своє право називатися дівчиною Дем'яна. Повідомляю бабусі, що найближчими годинами ми зі старшим Бондарем дивитимемося молодіжний серіал, і прямую до сусідського будинку. Двері цього разу відчинені, напевно, Дем'ян мене чекає.

Зайти всередину я не встигаю.

— Привіт, — усміхається мій фіктивний хлопець. Він без футболки, а волосся вологе, наче після душу.

— Ти чого мокрий? — бурчу я, намагаючись не дивитись на його мускулисте тіло. Фігура хороша, круто, але навіщо на неї вирячитися? Я в кіно і краще бачила.

— У душі був, — Дем'ян показує рукою на невелике приміщення, яке раніше служило лазнею. Я не люблю, коли дуже жарко і душно, тому жодного разу не ходила в сауну, зате Святослав її любив.

— А хіба лазня у робочому стані? — дивуюся я.

Світлі спогади дезорієнтують. Ось мої батьки разом із сім'єю Бондарів ідуть до лазні. Тато веселий і розслаблений, мама задерикувато сміється, а ми зі Святославом переглядаємось і біжимо в його кімнату, щоб обговорити нові комікси про супергероїв. Я раніше подібною літературою не захоплювалася, але друг переконав мене в тому, що мальовані історії бувають такими ж складними та захоплюючими, як моя улюблена наукова фантастика.

— Вона частково у робочому стані. Хочеш попаритись? — іронічно запитує Дем'ян. Знає, що я відмовлюсь.

— Спасибі. Як небудь іншим разом. Ти краще одягнися, а потім будемо роботою займатись.

— Тебе бентежить мій зовнішній вигляд?

— Ти виглядаєш, як дурень із молодіжних комедій. Ну, знаєш, той самий, котрий вічно оголюється, бо єдина його гідність — це гарне тіло.

— Цікаво, — хмикає Дем'ян і заходить до хати.