Глава 3

Я влетіла в спальню Кощія немов навіжена, серце шалено билося в грудях. Мені здавалося, що воно стукало вже десь у районі горла, так сильно мені було страшно. Я притулилася спиною до дверей, сповзла по них і вткнулася обличчям в коліна.

– Ярославо, щось трапилося? – я почула поруч помахи крил Лучезара. 

– Трапилося? – спокійно перепитала я, навіть надто спокійно. Боюся істерика не забариться. – Ні що ти. Зовсім нічого. Мене ж не притягли в інший світ, не намагалися залякати, не змусили підписати бісів договір! – з кожною фразою я говорила все голосніше, доки остаточно не перейшла на крик. – І це не мене тепер намагатимуться вбити!

Все, чайник закипів – кришечка злетіла.

Я кричала і не стримувалася у висловлюваннях. Мені, в цей момент, було абсолютно по цимбалах, почує мене хтось сторонній чи ні. Тому, що одна справа замінити Кощія, який просто хворіє, і зовсім інша – отруєного. Його. Намагалися. Вбити. І хто опиниться під ударом під час проведення відбору? Я! Чорт забирай, на таке я не підписувалася!

Якось випадково погляд зачепився за самого Кощія, що лежав у ліжку блідий та змучений. Шкода, звісно, що він виявився зовсім не безсмертним.

Весь мій запал миттю згас. Він не знав, що з ним насправді сталося. І мені, будь-що-будь, потрібно зараз знайти спосіб його вилікувати. Тому, що якщо він помре – я назавжди застряну у цьому світі. І можна тільки з жахом уявити у якості кого.

– Хто може виготовити протиотруту, не знаючи яка отрута використовувалася? – Не відриваючи очей від чоловіка, запитала я.

Тиша. Я перевела погляд на кощієвих фамільярів – вони м'ялися і перезиралися.

– Ну! – поквапила їх.

– Хіба що… – почав Лучезар і замовк.

– Не можна її! – замахав паростками Лютик. – Вона сама з радістю пана у могилу зведе!

– Але тільки вона може приготувати таке зілля, – наполягав Луч.

– Хто? Говоріть вже! – хто ж там такий страшний, що навіть кощієві звірятка бояться?

– Яга, – в один голос, майже пошепки, відповіли вони.

– Яга? – вражено перепитала я. – Тобто, та сама Баба Яга? Яка живе у хатинці на курячих ніжках?

Тепер настала черга живності дивуватися і відкривати очманіло роти.

– На яких ще ніжках? Будинок у неї кам'яний, звичайний.

– Та й бабою її називати краще не варто, – застеріг мене Луч. – Вона дуже непокоїться з приводу свого віку. Їй, здається, років так сто п'ятдесят уже стукнуло. До старої ще далеко, та й не дівчинка вже.

Я нервово хіхікнула. Так, молодуха, ага. Сто п'ятдесят років, всього. Криза середнього віку? До неї взагалі можна застосувати цей термін?

– А нога у неї кістяна? – Згадала я, що в книжках у нас про неї писали. – А ніс гачкуватий і з бородавками?

Вони заперечливо похитали головами.

– Жінка, як жінка, – знизав плечима Луч, – тільки відьма. І я зараз говорю не тільки про дар, а й про норов.

– Набрехали казки, – пробурчала я. З'явилося відчуття, ніби в мене щось вкрали. Ага! Адекватне сприйняття реальності, як мінімум!

Значить, треба йти на уклін до Баби Яги. Тьху ти, просто до Яги! Боже, я більше не скаржитимусь на своє життя, слово честі! Поєднувати навчання та підробіток? Пф, нісенітниця, впораюся. Написати самостійно диплом? Раз плюнути. Жити у гуртожитку з тарганами? Та після цих пригод вони мене взагалі не лякають. Ну, заберіть мене додому, ну, будь ласка!

На жаль, як і слід було очікувати, дива не сталося. Схоже, на цей світ юрисдикція нашого Бога не поширювалася. Ну чи йому просто не до мене. А значить, вирулюватимемо з усіх гадських обставин самостійно.

– Гаразд, вибору у нас немає, – зітхнула я, піднявшись на ноги. – Що там за конфлікт у Кощія з Ягою?

Мабуть, це зараз першочергове питання. Якщо конфлікт пристойний і вона дійсно бажає йому смерті, то точно нам не допомагатиме. Крім того, може бути серед змовників, що готували замах на правителя. Чому все так складно? У казках все було набагато простіше та зрозуміліше. Там Кощій просто лохонувся з тайничком для голки.

– Ще до народження пана, його батько, нині покійний, захожував до Яги, – ніяково переминаючись на корінні, перервав мої міркування Лютик. – Я чув, що навіть одружитися з нею хотів. Та тільки коли настав час Священного відбору – та на нього навіть не потрапила.

– Зате потрапила її сестра, молодша – Марія, – додав Луч.

Цікава петрушка виходить! Татко покрутив коханнячко, а в дружини взяв іншу. Жінка розлютилася і тепер хоче знищити свого племінника? Та ну, якось дивно. Невже за весь час нинішній Кощій жодного разу до неї по допомогу не звертався? Про що я і запитала, скептично піднявши брову.

– Жодного разу! Яга так кричала тоді – палац тремтів! Казала, що ще пригадає все і сестрі, і її чоловіку.

Ясно, що ні чорта не ясно. Ну слабка мотивація для вбивства правителя, та ще й рідного племінника. Хоча, звичайно, скривджена жінка здатна багато на що. А якщо вона ще й відьма?

Проблема в тому, що ліки є лише у неї. І вибір у нас дуже малий.

– Давайте міркувати логічно. Якщо вона досі злиться, зілля не дасть і ваш пан помре. Якщо не йти до неї – він все одно помре. Значить, що? – запитала їх я, вже знаючи, що робитиму.

– Що? – не зрозумів Градібор хід моїх думок. А Лучезар, навпаки, насупився, але промовчав.

– Що я піду до Яги! Одна! – відрізала, не давши їм вставити свої обурення.

Одній, звичайно, не вийшло – місцевості я не знала, небезпек не чекала. Отже, Лучезарові довелося мене супроводжувати. Жила Яга далеко від замку, їхати довелося на возі майже півдня. Та ще й набрехати з трьох коробів цікавому візнику. Він всю дорогу гальмував нас питаннями: "А куди?", "А до кого?", "А навіщо?". Ніби нам було мало того, що весь час трясло, як у літаку, коли він попадав у зону турбулентності.

– Мене зараз знудить, – поскаржилася я Лучезарові, коли ми нарешті прибули до потрібного села. – Будь ласка, скажи, що додому ми добиратимемося за допомогою порталу, що вони у вас є, хай навіть погані.