Глава 3

— Ну що, як погуляла? — вдома мене зустрічала мама.

Судячи з її халату й теплих колготок — спати вона не збиралася.

— Нормально, — я по черзі стягувала чоботи.

— Познайомилася з кимось?

Мамі брехати не можна. Мама брехню відчуває, як справжня вівчарка — запах всілякого забороненого.

— Можна було і привести чоловіка додому, — продовжила вона.

На її обличчі розпливлася мила посмішка маніяка, якому тільки дай когось одружити.

— Мамо, у наш час привести когось додому неможливо, — усміхнулася я, знімаючи куртку. — Клуб не найкраще місце для знайомства з майбутнім чоловіком.

— Ой, усе можливо. А ти думаєш, хороші хлопчики туди не ходять?

— Поодинці — ні.

Мама похитала головою й пішла спати. Я ж побрела в душ. Змити із себе все, що відбулося в клубі.

Там уже стягнула плаття. Та що ж таке? Шкіра горіла, але на ній нічого не було.

Наступні дні були досить спокійними. Якби не ночі.

Я тільки заплющувала очі, як переді мною виникав образ Айдена.

Він ніби сидів у моїй кімнаті в кріслі й дивився на мене сплячу. Його очі горіли яскравим полум’ям. Вертикальні зіниці раз у раз ковзали кімнатою, ніби запам’ятовували її. Але ця ніч була іншою.

— Підійди, — я чула шепіт щоночі.

Мене глючить, чи що це? Так і з глузду з’їхати можна. Так, Кіро, галюцинації слухати не можна. Шоста палата завжди відчинена, але потрапити туди я собі за мету не ставила.

— Сам підійди, — буркнула я й перевернулася на інший бік.

Ще чого. Галюцинації мною будуть командувати.

Почувся шелест. Мені ставало спекотніше. Я висунула руки з-під ковдри, а потім і ногу.

Жар ставав усе сильнішим.

Я різко сіла на ліжку й мало не посивіла. Айден. Він стояв наді мною.

— Ти що тут робиш? — обурилася я, зовсім не радіючи своєму нічному гостю. — Я поліцію викличу.

Я різко підійнялася і… Я пройшла крізь нього. І видихнула. Це була галюцинація. Позаду мене нічого не було. Ну в мене й фантазії! Або я настільки самотня, що вже мій мозок показує мені мужика в моїй кімнаті?

Плече загорілося болем. Я притиснула до нього долоню. Пекло до жаху. Вибігла у ванну.

Я нервово глитнула. На моєму плечі чітко виднілася червона пляма: всередині тонкого кола проступав складний візерунок.

Паніка охопила мене. Це де я так могла поранитися? І головне ж — горіло ось це все, як факел Олімпійського вогню.

Я почала змочувати це місце прохолодною водою, навіть кремом натерла. Об що я так шкіру припекла?

Я зрозуміти не могла. Й адже це з’явилося тоді, коли до мене доторкнувся Айден. І ящірка ця! Що ж там сталося?

Вона ж мені привиділася. Це все не насправді було. Або насправді? Розігралася фантазія раптово, та й годі.

Ой, матінко. Так, Кіро, спокійно.

Величезних ящірок не буває. Та точно!

Але що ось це в мене на плечі? Я точно не пам'ятаю, коли могла так обпектися.

Я знову відкрила воду й доторкнулася до плеча. Яскраве світіння загорілося на шкірі. Я повільно відводила руку, а за кінчиками пальців ніби ледь помітні ниточки тягнулися від плеча.

Що це таке?

Я похитнулася, ледь не врізавшись у двері. Ось тільки шрам і не думав затухати. Він розпалювався ще сильніше.

Тонкі золотисто-помаранчеві нитки тягнулися від плеча. Вони ніби машинкою для шиття виткалися у величезне полотно, всередині якого виднілася гарна кімната. Та частина, яку я бачила, складалася з ліжка з балдахіном. Укривало на ній було червоного кольору. Кімната ледве-ледве освітлювалася свічками, які горіли на кам’яній стіні. Їхнє полум’я здригнулося, ніби повз хтось пройшов.

Світіння підкрадалося до мене все ближче і ближче. Я відчула, як край моєї нічної сорочки потягнуло туди, ніби пилотяг намагався засмоктати.

І можна було стояти й дивитися на це. Але я не збиралася. Я вилетіла з ванної й метнулася на кухню. Хоча краще б на вихід із квартири, і як чкурнути вулицями від цієї фігні зі світла. Але сяйниста арка не відлипала від мене. Вона тягнулася від мого плеча, ніби величезне зображення проєктора.

Я втислася у віконну раму. У поперек вперлися сковорідка й каструля. Світло поглинало мене й частину кухні. Насувалося невблаганно, огортаючи собою.

Потім спалахнуло яскраво й погасло. Позаду мене щось гепнулося на підлогу зі страшним гуркотом. А я опинилася в кімнаті, яку бачила крізь арку.

Світіння згасло, розчинившись у повітрі.

Мати моя жінка! Що сталося?

Я роззирнулася. Кімната начебто навіть більша, ніж я бачила крізь арку. Ого, тут навіть камін є. З обох боків від ліжка стояли тумбочки.

Крізь вікно виднівся місяць.

Де я?

Перше, за що я схопилася — сковорідка, яка лежала на ліжку разом із каструлею. Наскільки пам’ятаю, там повинен бути мамин борщ. Дивно, але каструля не перевернулася, і борщ не розлився. Уже добре. Якщо зі мною і коїлося якесь божевілля, то без їжі й зброї я не залишусь. Хоча насамперед я потерла своє плече, де вже не було ніякого шраму або відмітини! Так, це сон. Безумовно, сон. Тільки в ньому я могла опинитися незрозуміло де зі сковорідкою й каструлею борщу.

Що сталося? Я зрозуміти не могла, але вирішила зробити розвідку.

Перехопила сковорідку зручніше й попрямувала до дверей.

Стулки величезної шафи, яка стояла навпроти ліжка, скрипнули. Я виявилася занадто близько до неї.

Величезна фігура в усьому чорному попрямувала до мене. Лезо промайнуло в його руках.

Бам!

Я сама не зрозуміла, як завдала спочатку один удар сковорідкою, вибивши ніж, а другим ударом влучила в обличчя, коли він сіпнувся до своєї зброї. І все на адреналіні. Просто відчула в цю мить, що краще спочатку бити, а потім питати. Я, звісно, ніколи так не робила, але коли на вас йде з ножем хтось незнайомий, то краще не вагатися.

Щось не пригадую, щоби хтось зі мною спробував би познайомитися з ножем у руках. Зазвичай, з таким виглядом просять гаманець, а не серце.