Глава 4

— О, леді, ви нарешті прибули, — радісно відгукнувся один латник із пишними вусами.

Вони дивилися на мене зі щирими усмішками, скручуючи мого нападника. Капюшон спав із чорної фігури, пред’явивши нам обличчя. Так, це точно не жінка й точно не чиясь наречена. Ну, або тут дуже дивні уявлення про жіночу красу в цілому і про красу наречених зокрема.

Обличчя нападника виглядало так, ніби він був після добрячого запою. На вигляд чоловікові можна було дати років сорок, під очима мішки. Такі ж, як у мене в суботу після п’яти робочих днів.

Погляд розфокусований, а на обличчі вираз, ніби в нього в роті лимонний сік. Обличчя маніяка з рубрики «У розшуку».

— Ви не хвилюйтеся, — продовжив один лицар. — Ми його зараз приберемо. Ну, треба ж. Пропустили як.

— Ага, що не день, то замах, — підтримав його другий.

Вони вивели цього мужика з кімнати. Я ж пильно дивилася їм услід, знову піднявши сковорідку.

І як це розуміти?

Ну, те, що на мене напали — це факт. Але де я? Я пощипала себе за плече, гадаючи, що сплю. Ні, не прокинулася. Я знову подивилася на мітку на моєму плечі, яка потьмяніла. Навіть торкнулася пальцями…

Ну, будь ласка, викликай той свій екран. Я додому хочу. Але нічого не виходило.

Матінко рідна. І що мені з цим робити?

Я ж не збиралася нікуди сьогодні вночі! Ой, жах-то який. Я нервово проковтнула, озираючись вусібіч. Так, зберігаймо спокій. Усе це просто помилка. Я нормальна, адекватна людина. Зі мною не могло таке статися. Я не могла потрапити незрозуміло куди зі свого будинку. Це просто яскравий і барвистий сон. Зі сковорідкою й маминим борщем. А коли в снах логіка бувала?

А якщо не сон, то треба згадати, з якої причини з плями на плечі з’явився незрозумілий екран, що затягнув мене сюди.

Вода!

Поглядом знайшла ще одні двері в кімнаті й метнулася до них.

Бінго!

Це була ванна кімната. Щоправда, старовинна. Тут було дуже розкішно, всюди фрески, ліпнина, позолота. На стелі картинки. Придивившись, розрізнила на них величезних крилатих птахів. Стояти! Це не птахи. Адже це ті ящірки з крилами. Схожа була в моєму баченні в клубі. А ось з’єднавши в мозку перегляди багатьох фільмів і серіалів, мені спадає лише одне на думку. Дракони. На стелі намальовані дракони. І я бачила дракона.

Я завмерла на місці, озираючись.

Тут не було кранів. Гаразд, може, тут своя система ніпель?

Я виявила невелике відерце з водою біля дерев’яного трону з відкидною кришкою. Місцевий туалет.

Торкнулася крижаної води, відчуваючи мурашки по тілу. Це все насправді. Це не сон. Батечку мій. А мені що робити? Адже той мужик зі злим поглядом реально хотів мене вбити!

Я зараз же доторкнулася мокрими пальцями до мітки, розтерла її, намагаючись викликати примарну арку. Але нічого. Плече більше не світилося. Тепер на ньому милувалася потворна мітка з дрібними шрамами. І як би я не докладала зусиль — нічого не відбувалося.

Ось же триндець. А в мене там мама одна. Я зараз про неї більше думала, ніж про себе. Так, гаразд.

Я вийшла з ванної.

Біля вхідних дверей стояла молода дівчина в довгій сукні коричневого кольору. Вона злякано подивилася на мене, притискаючи до себе руки.

— Це ваша кімната? — я перша почала розмову.

Раптом вона — та сама наречена? Ми зараз поспілкуємося і вирішимо, що далі робити.

Очі дівчини стали по п’ять копійок.

— Ні, я ваша служниця.

Я насупилася. Навіщо мені служниця? Хоча це, звісно, круто.

— Не зрозуміла. Навіщо мені служниця? Я сюди взагалі випадково потрапила.

— Ні, леді, — видихнула дівчина. — Його високість попереджав, що ви приїдете.

Я заплескала віями. Попереджав, що я прибуду? Що за?..

— Це місто Бельтор, столиця королівства Странаман, — завчено заговорила вона, втупившись у стелю.

Зазвичай так люди звітують, або згадують щось, або просто стелю розглядають.

— Ви в королівському замку. Але не бійтеся! Варта пильнує, і більше ніхто на вас не нападе, — радісно відрапортувала вона. — Принаймні, найближчим часом.

— Оу, це тішить. Гаразд, тобто у вас тут є його Величність. Але чому я тут? Чому на мене чекали?

Різне буває. Напевно. Ох, матінко. До речі, щодо останньої. Вона буде дуже сильно нервувати, якщо я не повернуся.

— Ви одна з наречених на відборі, — продовжила служниця.

Я ледь не осіла на підлогу після таких новин.

— Наречена? — насупилася я. — Я заміж не збиралася.

— Одна з наречених. У короля відбір, де він вибере собі майбутню дружину.

— Тобто з одного разу визначитися не може?

Так, Кіро. Ти ж цього короля не бачила. Раптом там старий і страшний хрін? Таки-так, весело дівки скачуть.

— Це згідно з законом відбору.

— Але я не хочу. Я вважатиму за краще залишатися вдома. Будь ласка, поверніть мене додому, — я мало не заплакала.

Сльози застигли на моїх очах. Мене мало не вбили. Насправді.

Не будь моєї сковорідки під рукою… Навіть страшно подумати.

— Я не можу цього зробити, — вставила дівчина. — Але ви не хвилюйтеся. Це тимчасово. Відбір закінчиться, і якщо король вас не вибере — ви вирушите додому.

— Так, гаразд. Де сам цей ваш король? — я перевела на неї погляд.

Серце все ще калатає від того жаху, що відбувається.

Раптом він єдиний, хто може допомогти мені потрапити додому? Так, без паніки. Будемо діяти за правилами цього світу. У житті будь-яка «опа» може статися, діймо за обставинами.

— На церемонії дарунків, — усміхнулася служниця.

— А це що таке?

— Кожна учасниця відбору дарує йому щось зі свого королівства. Ви вибачте, — вона підійшла до мене. — Я просто задивилася. Ми не очікували, що ви так швидко з’явитеся. А мені так хотілося подивитися на інших наречених.

— Тобто йому там щось дарують? — насупилася я.

За такі приколи я б подарувала цьому королю свій йорж, але в мене тільки каструля з борщем із мого світу. Ага, йому на голову якраз.