Глава 7

З усіх боків залу почулося ниття. Хтось скористався ситуацією і продемонстрував свої панталони королю, а хтось стояв і згорав від сорому.

Брови Айдена мало не полізли на лоб від подібного видовища.

— Милі панталони, — почав він. — Моя бабуся ходила в таких, коли була в похилому віці й не в здоровому глузді. Леді, підійміть спідниці, я подібних принад уже набачився за своє життя.

Я хмикнула, бажаючи дочекатися, коли всі дівчата покинуть зал, а я зможу поговорити з Айденом. Ось тільки ніхто нікуди не поспішав.

— Хто не підніме спідницю, як честь свого майбутнього королівства — буде сьогодні ж виключений із відбору, — безсумнівно знущався Айден, обводячи зал гордовитим поглядом.

Зашелестіли спідниці.

Я свою теж про всяк випадок притримала. Щось мені підказувало, що не просто так усе відбувалося. І хтось доклав до цього руку. Або магію.

А чому б і ні? Я ось вірю в магію. Мені завжди здавалося, що фокусники насамперед маги, а не трюкачі і спритники. Навіть в екстрасенсів вірила якийсь час. Щоправда, від мене чомусь цигани втікали, коли я їм ручку показувала. Говорили «цур мене» й мало не хрестилися.

Але гаразд, це всього лише були мої ілюзії, а ось тут може бути справжня магія! Шкода, що її витрачають на спідниці учасниць відбору. Краще б показали що-небудь гарне.

Я хотіла дочекатися, коли Айден залишиться один у залі, але цей товариш встиг утекти крізь непримітні двері біля трону, залишаючи нас самих. Гаразд, тут ще купа охорони й пузатий.

— Милі дами, ви можете йти до покоїв. На вас там чекають невеликі подарунки від короля, — сказав пузатий. — Не забудьте їх принести завтра.

— А якщо комусь не дістанеться подарунка? — пискнув хтось із натовпу.

— В такому разі — на жаль, — пузатий знову розвів руки в боки й вказав на двері з залу.

Цього разу дівчата поквапилися на вихід, мало не штовхаючи одна одну.

Ми з Вериною пристойно постояли й почекали, поки натовп розійдеться. І тільки потім пішли.

Замок здавався досить жвавим.

— О, а це хто? — я запитала у Верини, коли ми вийшли на той поверх, де знаходилися мої покої.

На картині був зображений портрет величезного бородатого мужика в короні. На його плечах лежала голова дракона з висунутим язиком.

— Це Утер Безстрашний, — відповіла Верина, стаючи збоку від мене. — Він був великим мисливцем на драконів. І дуже хорошим правителем кілька століть тому.

— Мисливець на драконів? — прошепотіла я.

— Так, а хіба у вас не викладали історію? — уточнила дівчина.

— Викладали, у нас у королівстві просто драконів немає. Політики з драконячими законами є, а драконів точно немає.

Вона сумно усміхнулася.

— Дракони — звірі. Вони нападають на королівства і знищують людські поселення. Тільки маги можуть їх зупинити, — похитала головою Верина.

Мені ж згадалася та морда, коли до мене доторкнувся Айден. Адже вона була схожа на цю.

Щось промайнуло в мене під ногами, і я знову заплуталася в спідницях. А коли нахилилася поправити поділ, то відчула, як над головою ніби промчав легкий вітерець. Верина зойкнула.

Я випросталася й побачила ніж, встромлений прямо в око дракона.

Нервово проковтнула.

Я ж щойно сюди дивилася.

— Це що… що таке? — прошепотіла я, ковтаючи слова.

— Замах, — пояснила служниця, виймаючи дивний ніж з орнаментами з полотна, де залишилася невелика дірка.

— І часто у вас таке?

— На короля Айдена — частенько. Ще на його фавориток теж здійснювали замахи, — важко видихнула служниця, стискаючи ніж у руках.

— Весело тут у вас.

— Ще б пак. Кожна хоче стати королевою, — пояснила вона.

— Я — точно ні, — усміхнулася я.

На мене подивилися здивовано.

— І чому ж, вам не подобається король?

З тіні коридору нам назустріч вийшов чоловік. На ньому було щільне чорне вбрання, яке закривало його з ніг до голови. У нього навіть волосся під колір одягу. Обличчя гарне, але гордовитий погляд карих очей псував усе враження. Придивившись до одягу, я зрозуміла, що це шкіряні обладунки, які повністю закривають тіло.

Верина миттю опустила очі і зробила реверанс.

— Іди в покої, — скомандував незнайомець.

Його голос із легкою хрипотою обволікав слух.

— Вибачте, не можу покинути леді Кіру, — відповіла Верина, опустивши голову.

— Верина показує мені замок, — вставила я, заходячи трохи вперед і схрещуючи руки на грудях.

Чоловік усміхнувся. Ну й погляд у нього. Темний. Похмурий.

— Отже, чим вам не подобається стати дружиною короля? — продовжив він, скануючи мене своїм поглядом.

— А чому я повинна відповідати вам? — уточнила я.

— Нідрейн Скоф — голова охорони замку, — представився він.

— Кіра, — я простягнула руку.

Чоловік примружився.

— Приємно познайомитися, — відповів він, злегка поклонившись мені.

Дивно й дуже галантно.

— Мені теж, — кивнула я. — Ще б повернутися додому якнайшвидше.

— Це неможливо, поки король Айден не оголосить свою королеву, — пояснив він, а я занепала духом.

— Розумієте, мені потрібно повернутися додому. У мене там мама хвора, робота, комуналку треба платити. А зараз це дуже дорого.

— Король Айден усім нареченим виплатить непогані відкупні, — задумливо відповів він і злегка примружившся, дивлячись на мене.

Угу, які в мене відіжме держава на повну. Але вголос я цього не озвучила.

А, ну так. Я ж згадала напевно незнайоме для цього світу слово.

— Можливо, ви і станете королевою, — він злегка схилився до мене.

— Ну, мені просто не подобаються чоловіки, які вибирають із кількох дівчат, — пояснила свою позицію. — Тим паче я жити хочу.

Нідрейн покрутив зброю у своїх руках, задумливо дивлячись на неї. Від леза заструменіло світіння. Ніж сіпнувся в мій бік. Його обплутало чорними джгутами.

— Скероване заклинання. Гаразд, з’ясуємо — пояснив він, ховаючи в кишеню ніж.