Глава 8

— Підводьтеся! Нам час до залу, — у свідомість увірвався голос Верини.

Дівчина крутилася в мене в кімнаті, обкладена сукнями. Цієї миті мені більше хотілося запустити в неї подушками, ніж встати з ліжка.

— Слухай, я на цей відбір випадково потрапила. Навіщо мені вставати?

— Сюди не потрапляють просто так. Якщо вам поставили мітку, отже, ви були благословенні.

Я закотила очі.

Хоч би мамі записку написати як-небудь, що так і так, що не буде мене рівно… А скільки мене не буде, і гадки не мала. Та взагалі не дали часу навіть зібратися, перш ніж сюди відправитися!

Гаразд, з мамою буду розбиратися, коли повернуся додому. Зараз інше. Мені не хотілося вставати. Там он ножі в мене кидають, мужиків страшних підсилають. Я й так вночі ледве заснула, прислухаючись до всілякого підозрілого шереху в замку.

— Подарунка так ніде й не знайшли, — продовжила Верина, стурбовано бігаючи кімнатою.

— Так, можливо, його й не було? — запитала я, підводячись на ліктях.

— Як це не було? Це ж подарунок короля! — вона поклала сукні на крісло. — Нумо, вставайте, уже час спускатися донизу.

Я піднялася з ліжка. Ми швидко переодяглися. Верина принесла їжу. Каша й зо два шматочки м’яса. Ось я думала, що по-королівськи годують всілякими делікатесами й солодощами, а тут звичайна каша, напій на зразок чаю, і все.

Так, треба сьогодні спіймати Айдена. Нехай додому відправляє. Поставив мітку — нехай знімає.

З моїми повільними зборами ми припізнилися. Дівчата вже зібралися внизу, вишикувавшись у шеренгу.

Верина поруч зі мною постійно нервувала і смикала мене, буркочучи про подарунок, який не вдалося знайти. Ну, не подарували нам подарунок, то, можливо, це навмисно. Мовляв, ті, хто не отримав подарунок — вирушать додому. Відчуття, що їй цей подарунок більше потрібен, ніж мені.

У мене й так відчуття, ніби піску в очі насипали, так ще і вона не давала спокою.

— Леді, не спіть, — вона мене знову штовхнула, я мало не з’їхала на підлогу, протерши половину пилу на стіні своїм платтям.

— Я не сплю, — я розплющила очі.

Айден уже був на троні. Він пильно оглядав зал. Злегка затримався на першій дівчині, яка безсумнівно демонструвала не діамантову брошку на грудях, а власне груди.

— Милі дами, — почав він, злегка цокнув язиком. — Кожна з вас учора отримала подарунок. І я прошу кожну продемонструвати його мені, — він обвів поглядом зал. — Хто перший?

Дівчата чомусь не надто поспішали. Тільки м’ялися, позираючи одна на одну.

Першою вийшла вперед брюнетка, яка стояла найближче до трону. На ній було довге червоне плаття з глибоким декольте. Навіть я зі своєю двієчкою трохи позаздрила її формам.

— Каблучка, ваша величносте, — млосно промовила вона.

В Айдена сіпнувся кадик, а очі вп’ялися в декольте дівчини.

— Я знайшла його під ліжком, — продовжила вона.

— Ой, матінко, треба було під ліжком подивитися, — захитала головою Верина.

— Так ти ж учора там прибирала, — згадала я.

— Але до середини не доповзла, — Верина мало руки не заламувала.

На нас покосилися учасниці, які стояли поруч. Глянули з такою зверхністю, ніби їм король подарував королівську казну.

— Ваша величносте, — тепер уперед вийшла симпатична блондинка. — Я знайшла цю брошку під фіранкою в себе в кімнаті.

— Прекрасна брошка, — прохрипів він, дивлячись на неї. — Хто наступний продемонструє свої принади?

Верина ще більше зблідла, навіть сіпнулася в бік виходу із залу, але я її вчасно втримала.

— Та стій уже. Так і скажу, що не знайшла, погано шукала, — прошепотіла я.

— А раптом у нас вкрали подарунок? — Верина пильно подивилася на зал.

Ну, їй-богу, навіщо перейматися через якусь дрібницю?

Айден обдарував увагою чергову дівчину.

Учасниці, як одна, кинулися демонструвати те, що він їм подарував. Мені ж на секунду стало сумно. Ну, подумаєш, хоч одну маленьку висульку можна було й подарувати. Для пристойності хоча б. Ех, гаразд. Я від колишнього нареченого взагалі отримувала подарунки тільки на свята. Що тут казати про незнайомого короля?

Айден усе кивав і кивав на свої ж подарунки дівчатам. Навіть видавав коментарі, переважно тим, хто демонстрував не тільки прикраси, але й себе.

Черга рухалася. З нашого боку ставало все менше й менше учасниць. Ось і моя черга підходила. Айден раз у раз перемовлявся з Нідрейном, який стояв поруч із ним. Той був куди більш похмурим і замкненим поруч із веселим королем. Нідрейн дивився на всіх так, ніби бачив у кожній ворога народу, а не симпатичну дівчину. Його темний погляд раз у раз ковзав залом. Затримався на мені. Куточки його губ сіпнулися, а я кивнула йому.

Похмурий тип, уважний, на відміну від жартівника Айдена.

Моя черга наближалася так само неминуче, як зима і сніг на комунальників. Я видихнула й пішла до трону. Верина мало свідомість не втрачала, поки проводжала мене. Ще б хусткою помахала.

Я підійшла ближче до трону. Дівчата сканували мене поглядами.

— Доброго ранку, — я привіталася з Айденом і перевела погляд на Нідрейна.

Він дивився на мене, не зводячи погляду.

— Отже, що я вам подарував? — його губи сіпнулися в ледь помітній усмішці.

— Ну, якщо не брати до уваги суконь, які я знайшла, коли прибула сюди…

— Це не вважається подарунком, — миттю обірвав мене король, блиснувши очима.

У мене аж долоньки засвербіли.

— Тоді нічого, — прохрипіла я й закашлялась.

— Що? — перепитав Айден.

— Нічого, — повторила я.

Залом покотився шепіт.

— Ви мені нічого не подарували, — підсумувала я.

Ну, от і все. Прощавай, відбір, мамо, я повертаюся додому. Я стримувала усмішку, як могла. Дім, милий дім. Незабаром я буду в ньому. Подумки я вже танцювала ламбаду від радості, що повернуся в сірі будні свого буття, де не буде магії. Головне! Там мене ніхто не буде намагатися вбити.