Глава 9

Я мало не похлинулася. Нічого собі в нього конкурси! І взагалі, подаруночки — не віддаруночки.

Але що тут почалося! Стільки обурень! Раптом виявилося, що ці прикраси — зі скарбниці чийогось діда, інші дісталися в спадок від прабабусі, а сукні та тканини — так таких взагалі немає в цьому королівстві. А хтось кричав, що ці коштовності коштують дорожче, ніж усі, що є в цьому залі.

— Кошик ось там, — продовжив Айден, показуючи на величезну плетінку праворуч від нього. — Не змушуйте мене чекати. Це мій відбір і мої правила. Я забираю свої подарунки.

— Милі дами, просимо не гнівити його Величність, — зараз же вставив розпорядник — той найпухкіший чоловік.

У залі миттю запанувала тиша. Ух, круто. Тобто мені нічого не подарували, отже, мені й повертати нічого. Я відійшла вправо до стінки. Я збагнула, що Айден взагалі нікому нічого не дарував. Тоді чому ж вони все набрехали?

Першою не витримала блондинка з брошкою: зірвала її із сукні і жбурнула в кошик.

— Прошу сюди, — сказав пухляш, показуючи в мій бік.

Наступною підійшла брюнетка з каблучкою. Вона теж кинула її.

— Ваша Величносте, я не знайшла вашого подарунка в кімнаті, — підійшла наступна, притискаючи до себе пухнасту хустку. — А це — моєї мами.

Айден перезирнувся з Нідрейном і пухляшем, а потім кивнув.

— Ну, тоді я не можу забрати у вас подарунок вашої мами. Прошу, — він вказав на бік, протилежний від нас.

Та вдячно закивала і вирушила туди. Слідом пішла ще дівчина, яка не бажала віддавати прикрасу.

Так ми й ділилися на дві купки: хто направо, хто наліво. І дівчат, які стали праворуч, було значно менше. Отже, ті, хто віддає коштовності, зізнаються в обмані? Але я теж стою разом із ними. Усередині мене оселилася надія: якщо їх виключать, то, можливо, і мене теж.

Коли всі дівчата розійшлися на два боки, Айден знову встав.

— Отже, милі дами. Ви всі проявили себе. Моя майбутня дружина повинна бути не тільки чесною, але й ділити зі мною все, що в неї є. Відповідно, і вона буде отримувати від мене все.

Він обвів поглядом зал. Подивився направо, а потім наліво.

— Як ви знаєте, відбір — це завжди відбір. Мені було щиро приємно, що мітки взяли всіх вас, — він злегка усміхнувся. — Але сьогодні вони знімуться з більшості з вас.

«Тільки б і з мене, тільки б і з мене», — подумки молилась я, дивлячись на Айдена.

Здався мені цей відбір. У-у.

Айден клацнув пальцями.

Гострий спалах болю прострелив моє плече. Я зараз же притиснула туди руку. Що ж так боляче? Ой-ой! Плече пекло, ніби розпеченою кочергою засадили.

Причому так боліло не тільки в мене. Дівчата зараз же схопилися за свої плечі.

Зі свого місця я не могла бачити всіх, але все ж помітила, як точно така ж, як у мене, мітка на плечі однієї з дівчат яскраво спалахнула і згасла.

Моє ж плече ніби пронизували сотні, ні, навіть тисячі голок.

Я зловила погляд Айдена. Той насупився, дивлячись на мене. Але я миттю відвернулася, намагаючись віддихатися. Боляче ж як. Жах.

Але незабаром усе припинилося.

— Дівчата, дякую, що відвідали моє місто, — звернувся Айден до тих, що стояли зліва. — Відбір для вас закінчений.

Вони знову спробували влаштувати негарний скандал, але цього разу до них зробила крок варта. Одну за одною їх виводили із залу, залишаючи нашу невелику купку.

Усього нас тут залишилося чоловік п’ятдесят, хоча до цього за відчуттями було чоловік двісті. Це я разом із минулими прикинула кількість.

— А ви, — він повернувся до нас.

Мені так і згадалася сценка з одного фільму, де:

«Хто в піщаний кар’єр?»

«Я!»

Так і ми тут. Товариші дівчата, що залишилися.

— Вітаю з першим пройденим випробуванням, — сказав Айден, дивлячись на нас.

Ю-ху, можна порадіти за своє везіння. Так це я що, вгадала з подарунком? Він нічого не подарував, а я зізналася. Ну, могла б же взяти із собою сковорідку і сказати, що він її подарував! Портанулася б додому вже.

— Роздайте дівчатам їхні коштовності, — Айден кивнув пухкому на кошик.

Той чинно кивнув і миттю побіг виконувати вказівку.

А мені нічого. Я ж чесно відповіла.