Глава 11

Вночі я довго не могла заснути. Усе крутилася, згадуючи ті спалахи й напад драконів. Хоч і було все далеко, але так яскраво, ніби я там була.

Так, ненормально це. Мені здавалося, що навіть для цього світу це занадто. Так, а вловити видіння цілого дракона в клубі — цілковита норма. Треба розібратися, чому я його взагалі тоді побачила.

Мітка на плечі загорілася й почала боліти. Руку різко смикнуло вбік. Так, а це що таке?

Мене смикнуло знову. Відчуття, що хтось схопив за плече й тягнув із ліжка.

— Так, зараз, — я спробувала відмахнутися від невидимки, але моя рука розрізала повітря.

Нічого не розуміла, що відбувалося, але дуже цікаво.

Мене знову потягнуло.

— А-а, постривай, дай одягнутися.

І мене послухали. Нічого собі. Мало того, що потрапила до іншого світу, так ще й сама із собою почала розмовляти.

Я схопила плаття. З горем навпіл натягнула його. А потім спорудила на ліжку натяк на саму себе. Раптом Верина зайде, а мене немає. Піднімуть сирени на весь замок. Воно мені треба? Ні.

Ось і зробила горбок на ліжку, мовляв, я там лежала. Я ж до ранку повернуся. Сподіваюся. Про всяк випадок захопила сковорідку. Цей виріб радянської епохи ще стане мені в пригоді.

У коридорі на мене чекав сюрприз. А саме: відсутність охорони біля моїх дверей. Ну, може, люди спати пішли? Чудово розумію їх. Стояти всю ніч безперервно й охороняти двері — ще та морока.

Я пройшла до кінця коридору, відчуваючи себе цілковитою ідіоткою. І головне ж, повелася на біль у плечі.

У свічниках місцями горіли свічки, але не скрізь. Я взяла один, щоб освітлювати собі шлях. Дійшла до сходів. Мітка знову загорілася болем.

— І куди? — подивилася я вниз.

Мітка знову кольнула мене.

— Давай так. Колешся, коли я йду туди, куди потрібно.

Я почала підійматися сходами. Мітка кольнула. Курс обраний вірно.

Так я і йшла, поки не опинилася на одному з поверхів.

Я загасила свічку, коли почула кроки. Втиснулася в стіну, ховаючись за випуклою колоною. На щастя тут так темно, що мене можна й не побачити.

— Королю зовсім погано, — хтось зупинився зовсім поруч.

— Так, — другий голос стомлено відгукнувся. — Ще б трохи…

Нідрейн. Це точно він.

— Ледве не вбив його дракон.

— Могли б і там вилікувати.

Я стискала свічник і намагалася не дихати, поки повз йшли дві фігури в чорному.

— Вони гніздо там зробили. Зачепили прикордонний щит, — продовжував перший.

— Сім’я драконів на кордоні. Усе ближче і ближче до нас. Чогось вони бояться на своїх землях.

Вони зникли, а мене знову кольнуло в плече.

Я попрямувала далі. Мало не спіткнулася об килим, який стирчав на підлозі.

Незабаром мітка заколола біля величезних дверей, покритих позолотою.

Я штовхнула їх, ведена міткою.

Перед очима ковзнули сріблясті смуги. Вони розрізали повітря з усіх боків від мене. Виглядали вони, як у якомусь фільмі про шпигунів, який мав пройти через сигналізацію. Тільки тут уже пізно. Мене спалили. Але ніхто не закричав, а тільки хтось простогнав. І на вигляд вони, як волосінь.

Мітка знову спалахнула болем. І я пройшла далі. Свічки на стінах спалахнули раптово, висвітлюючи величезні покої. Біля стіни стояло ліжко.

Айден. На ліжку лежав Айден. І мітка вела мене до нього.