Глава 17

— Я її не чіпала, — обурилася я. — Вона сама на мене напала.

Ми синхронно подивилися на книгу, яка тихо лежала поруч із нашими ногами. Айден насупився і поглянув на мене.

— Хм, мабуть, вона сильно хоче, щоби ти її прочитала, — відповів він.

Я знову подивилася на книгу. Ну, гаразд, це ж не класика, зрештою, щоб вернути носа від неї.

— Ти що тут взагалі забула?

«Твою совість», — хотіла відповісти я.

— Я про світ хотіла дізнатися більше і про цю мітку дурну, — я усміхнулася.

Так, саме воно: спілкуватися з чоловіком, лежачи на ньому.

— Ось треба було тобі послухатися мене в клубі й не потрапила б ти сюди. Я б тебе ще тоді виключив із відбору.

Я мало не зойкнула на ньому. Теж мені, перекласти-витівник.

— Оу, ну звичайно. Я б вважала тебе божевільним, — відповіла я.

— Ну ось. Тож тепер ти тут і можеш поборотися за моє вразливе серце, яке прагне кохання, — картинно сказав він.

— Почекай, тобто ти тоді міг зняти її?

— Так, — Айден знову стиснув мої сідниці, а я змахнула його руку й підвелася.

Виходить, я могла й не перенестися сюди ніколи.

— Логічно. Тоді мені тільки вилетіти з відбору потрібно? — примружилася я. — Адже так?

— А ти до свого світу хочеш? — усміхнувся він і підвівся з підлоги. — Я думав, тобі подобається тут, на відборі.

У мене трохи око не засіпалося.

— Мені подобається на відборі? — я поплескала віями, дивлячись на нього. — З якого дива? Я додому хочу.

— Ну, могла б мене ще раніше знайти. Верина б підказала, де я перебуваю, і твоя проблема вирішилася б раніше.

Цікаво, якщо я його зараз стукну — мене стратять за напад на короля? Тому що око знову почало сіпатися.

— А що, по мені не видно? Я ж вночі ще про це сказала! — обурилася я від його нахабного погляду, який ковзав по мені. — Що я хочу додому.

Айден замислився.

— Взагалі, необов’язково вилітати з відбору, — пояснив він. — Ми можемо спробувати той телепорт, з допомогою якого я побував у твоєму світі. Шкода. Ти мені сподобалася…

Що? Тобто цей гад ще вночі міг мене відправити, але натомість корчив із себе казна-що?

Я важко видихнула.

— Але я не хочу бути твоєю нареченою, — я схрестила руки на грудях.

— Ну, дружиною моєю ти навряд чи стала б, — він нахилився до книги. — Все ж мітка в тебе не та.

Мені здавалося, що вона зараз відкриється і як зробить йому «кусь». Але книга більше не рухалася.

— Так-так. Я вже таке чула. Ти така гарна, мені з тобою так добре жити, їсти й спати, але я не одружуся, — я закотила очі. — Он, краще зійдуся з дівулею, яку знаю два тижні. Або краще одружімося, але за твоєю спиною я буду спати з твоєю подругою. Дякую, бували. Відправ мене додому, будь ласка.

Айден дивно подивився на мене.

— Це низько і бридко — зраджувати тій, кого назвав своєю жінкою.

— У тебе купа наречених.

— Наречена — це та жінка, з якою ти хочеш ділити не тільки ложе, але і своє серце, — усміхнувся він знову й подивився своїми шалено-чарівними зеленими очима в мої.

Я хмикнула.

Айден дістав із кишені колбу.

Це була довгаста штучка, повністю заповнена золотистою рідиною. Я, мов зачарована, дивилася, як вона переливалася на скляних стінках.

— Ну, що, вирушай додому, — він розтиснув руки.

Колба впала на підлогу й розбилася на дрібні уламки. Золотиста рідина розпливлася підлогою.

— Ставай, — скомандував Айден, зробивши крок назад.

— Куди?

— На золотий пил, — кивнув він.

— Він відправить мене додому? — запитала я.

З його погляду я зрозуміла, що так! Це те, чого я й хотіла. От і добре. Побули тут трохи — і добре. А тепер додому, до нормального життя. Думаю, мама не образиться, якщо я не поверну її сковорідку й каструлю.

Я знизала плечима і зробила крок. Під ногами хруснуло. Я здригнулася від різкого звуку, ніби хтось почав підмітати скло. Вгору різко підлетіли золоті піщинки. Вони закружляли навколо мене в хаотичному ритмі. Ось тільки вони не підмітали, а зливалися воєдино, як рідкий термінатор. Плече закололо полум’яним болем там, де була мітка.

Я подивилася на Айдена, який гіпнозував поглядом порожню колбу під моїми ногами.

Почувалася трохи по-дурному. Він мені сказав стати в ту рідину, але вона зникла. І тільки залишилася порожня колба!

— Не спрацювало, — прохрипів він, дивлячись на мене.

— Що не спрацювало? — уточнила я.

— Тебе не портануло звідси, — похмуро глянув на мене.

— І що це значить? У мене там мама з хворим серцем, — обурилася я.

У мене в самої серце заболіло. Не буду отак тут залишатися.

— Мабуть, твоя мітка має знятися, — пояснив він, злегка смикнувши ніздрями. — А це можливо, тільки якщо ти вилетиш із відбору.

— Прекрасно. Просто чудово!

— Тобі всього лише потрібно провалити випробування. Шкода, що я не можу тебе про них попереджати, — продовжив Айден.

— А просто так мене звідси не можна вигнати?

— Ні. Відбір — це магічний ритуал. Його не можна обдурити. Якщо ти отримала мітку, отже, ти нею уже відзначена, тому не можеш повернутися. Але ж я міг тебе вигнати ще у твоєму світі…

Айден підійшов до мене ближче.

На його руці спалахнуло зелене світло. Він наблизив його до мого плеча і хмикнув.

— Нічого. Ти так і не є однією з наречених відбору, але мітка в тебе є. І вона тебе не пускає додому, — він подивився мені в очі. — Ти випадкова наречена.

Я важко видихаю.

— Гаразд, намагатимуся вилетіти, — знизала плечима. — Для цього ж можна нічого не робити.

— Цілком. Ну, і порталу ще потрібно відновитися.

Він підняв порожню колбу.

— До речі, тут дуже небезпечно. Але я можу зробити виняток, — він обвів поглядом моє тіло.

— І який же?

— Можеш стати моєю фавориткою. І спати в моїй кімнаті, — усміхнувся він. — Для власної безпеки.