Глава 19

Учасниць ставало все менше. Чоловік двадцять залишилося зараз. Я з ними намагалася не спілкуватися. Мені раніше здавалося, що підсилали вбити когось до всіх без розбору. Навіть чула, що, на жаль, деяким дівчатам дісталося.

Ні, ніхто не помер, але вражень на все життя отримав.

Більше поки ні про які випробування не було чути, і я почала замислюватися: а чи не допоможе мені моя мітка проходити їх? Якщо вже через неї я не могла потрапити додому. У будь-якому разі я маю позбутися її.

У руці я стискала сковорідку. З-за дверей вбиральні не долинало жодного звуку. Але я прислухалася. Знала, що за зло там ховається. Ну, подумаєш, я її всього лише пару днів у руки не брала, так нічого мене душити! Сьогодні, між іншим, перший бал. І я хотіла на ньому блищати, а не виглядати як жертва маніяка: уся в порізах і подряпинах. Папір дуже боляче дряпає.

Я відчинила двері. Книга різко вилетіла з вбиральні, гепнувшись об підлогу. Я заскочила всередину вбиральні й зачинила двері. Хух, з нею дійсно потрібно щось робити. А то дивись за нею, доглядай. Ще гладь. А вона взагалі про драконів, які на людей нападають.

Жах просто. Але ось так ми й живемо вже тиждень. Якщо книгу читати й гладити по корінцю, то вона буде ласкавою, а якщо ні… То краще її зачинити у вбиральні й не ходити туди, навіть якщо дуже закортить.

Я швидко вмилася і зробила всі свої справи.

Коли я вийшла, Верина вже була в кімнаті.

— Леді Кіро, подивіться, яку сукню вам подарував король Айден, — вона показала на пишне бальне плаття, яке лежало на застеленому ліжку. Блакитне, як і половина мого гардеробу. Як сказала Верина — це улюблений колір короля, а в мене немає вибору, і я мушу носити те, що він дав.

Ну ось, а я так хотіла ще трохи повалятися. У цьому світі збулася моя давня мрія: я почала висипатися. Довелося довіритися Верині. Вона навіть показала мені трохи магії. І показала новий захист кімнати. Він майже не відрізнявся від того, що стояв в Айдена. Хіба що того, хто увійде до мене, зв’яже мотузками, а не поріже на шматочки.

Я зробила крок у кімнату. Книга рикнула з крісла, змушуючи мене зіщулитися.

— Ви її не читали? — запитала Верина, дивлячись на книгу.

— Та читаю я її, читаю. Просто мені лінь іноді.

— Книги потрібно читати, — пояснила вона.

— Гаразд, пішли вже на бал, — я глянула на книгу, яка знову відкрилася на сторінці з картинкою дракона.

Я важко видихнула.

Сукня виявилася просто збірною солянкою. Спочатку мені під низ наділи кілька спідниць. Одна з них розпушилася з допомогою магії й стала а-ля кринолін. Верхня частина сукні з напівкруглим декольте. Я покрутилася біля дзеркала, дозволила Верині зробити мені зачіску. Взуття ми вибрали зручне — чобітки на плоскій підошві.

Про всяк випадок. У замку під час відбору потрібно бути вкрай уважною. Тому під спідницю кріпилася сковорідка. Так, її трохи видно, особливо ручку. Така собі наречена із таємницею виходила, але нічого.

Особливо цю мою винятковість стало помітно внизу. Верині довелося залишити мене біля залу. Далі учасниці відбору були залишені напризволяще й на добру волю гостям короля.

— Вам все вдасться, — усміхнулася вона мені наостанок.

— Ти хотіла сказати «не вдасться», — усміхнулася я у відповідь.

— Так, точно. Щоб ви провалилися на наступному випробуванні, — від душі побажала мені вона.

Повз нас пройшла одна з учасниць відбору. Та сама брюнетка, що любила стояти біля трону Айдена. Вона оглянула мене зацікавленим поглядом, особливо після того, як почула, що я хочу провалитися.

Я усміхнулася їй, а вона фиркнула. Гордо піднявши голову, увійшла в зал, а я за нею.

За пару днів Верина мене хоч трохи, але вимуштрувала місцевому етикету. Короля на «ти» не називати при сторонніх, очі опускати в підлогу й робити реверанси. Якщо з келиха погано пахне — не пити, якщо від їжі — не їсти. Якщо сильно хочеться пити, то краще випити води з фонтану: її навряд чи отруять. І, взагалі, найкращий спосіб пережити цей вечір — нічого не їсти й не пити.

Я з нею цілком і повністю погодилася. Я й не збиралася.

У залі було повно народу.

Я спочатку трохи постовбичила біля входу, а потім і зовсім зникла біля стіни, де найменше світла і є лавочки. Музика розливалася залою, пестячи слух. Музикантів не було видно, але звук ніби йшов із люстри. Вона мене трохи лякала. Така величезна, кришталева.

— О, добрий вечір, — зі мною привіталася світловолоса дівчина.

— Добрий, я можу присісти? — я кивнула на місце поруч із нею.

— Так, звісно, — вона відсунула свою пишну спідницю.

Я присіла поруч, бренькнувши сковорідкою об сидіння.

— Хороший вечір, — почала вона, мило усміхнувшись мені.

— І не кажіть, — відповіла їй.

До нас ніхто не підходив, тож не доводилося нікому усміхатися і відважувати реверанси.

Було б кому. Тут були тільки учасниці відбору й кілька незнайомих жінок у пишних сукнях.

Хм, але ж сказали, що буде бал. Або це випробування таке? Познайомся з учасницями?