Глава 21

Я схопила нещасного й потягла його в сад. Він виривався й не хотів зі мною йти. А як же пізнати один одного глибше? І так далі. Я взагалі додому у свій світ хочу. Думаю, одного поцілунку вистачить.

— Так, постривай, — я нахилилася до сукні.

Розсунула розріз, з якого визирала ручка сковорідки.

Ось тільки в одну мить, коли я захотіла поправити сковорідку, щоб не хилиталася, Клеймент миттю втік від мене.

— Гей, повернися! — я дістала сковорідку й кинулася за ним. — Я ж тільки за поцілунок.

Парочки, повз яких я пробігла, якось дивно косилися на мене. О, це вони ще не бачили, як у нас у дворі п’яниць ганяли, які під вікнами кричали.

Тю, налякала мужика.

Поглянула на парочку, яка здивовано дивилася на мене. Наче й не учасниця відбору.

Я знизала плечима й пішла далі.

Ні, це була погана ідея. Певно, я знову пройшла випробування. Може, уже виграти цей відбір заради прикола? Чим я гірше цих дівчат? Ну, хоч тим, що мені ні крапельки не хочеться залишатися тут. Тільки заради спортивного інтересу.

Може, відловити ще жертву? Та ну. Цілуватися з будь-ким теж не хотілося. Нехай довідку нададуть, що вони здорові. А то у вас то груди, то попа прекрасні! А як же душа?

Так, гаразд. Треба цю сковорідку поправити, а то ще приймуть за куховарку.

Сад біля замку нагадував величезну драбину. Тільки замість сходинок зелені кущі майже три метри заввишки. Якщо дивитися зверху, то вони утворювали свого роду лабіринт. Я ще тут не була, тільки бачила з вікна, як він виглядає. Але, судячи з усього, тут не так просто заблукати.

Я сховалася за черговим кущем. Поставила ногу на лавку. Спідниця відкрилася з боку розрізу. Ну на тобі. Ремінець, з допомогою якого кріпилася сковорідка, відірвався. Ось же. Приробити його заново вельми проблематично. Можна було б перев’язати.

— Але… це ж жахливо! — заверещав жіночий голос неподалік від мене.

Я напружилася. Хто там уже верещав? Може, і сковорідку ховати немає сенсу? Раптом доведеться рятувати когось.

— Але… — продовжувала дівчина.

Її співрозмовника не було чутно. Я навіть затихла, не знаючи, що мені робити. Цікаво ж, але якщо будуть грабувати й ґвалтувати її, то я втручуся.

— Що ви мені пхаєте? — обурилася дівчина.

У мене очі на лоб полізли. І що ж, цікаво?

— Він же такий… — зам’ялася дівчина.

Який? Мені вже самій було цікаво.

— Так, добре, я згодна, — закінчила дівчина.

Я зараз же відскочила до лавки. Вдавала, що прилаштовувала сковорідку собі на стегна.

— Ой, — знову пролунав дівочий голос зовсім поруч зі мною.

Тільки я розвернулася, як чиясь фіолетова сукня сховалася за кущем. Я напружилася. Хто ж був на відборі в такому кольорі? Але щось не могла пригадати.

Раптом відчула легкий подих вітерця позаду себе.

Я ледь встигла зреагувати, як мені на шию щось накинули. Я намагалася відтягнути мотузку, як могла. Опиралася ногами й руками, намагаючись відштовхнути нападника. Мозок волав, не здавався, хоч і сили залишали мене.

Сковорідка! Я потягнулася до неї рукою. Вона лежала так далеко від мене. Повітря не вистачало.

Яскравий полум’яний спалах загорівся стовпом, зметнувшись у небо. Мою руку різко повело вбік.

Бах!

Хватка на шиї ослабла.

Черговий нападник отримав від моєї сковорідки. Я важко дихала, дивлячись на вбивцю в чорному одязі. На ньому тлів капюшон. Моя сковорідка була розпечена до межі, ніби її пів години тримали на відкритому потужному вогні.

Я перехопила сковороду зручніше, тому що нападник підвівся. Від його балахона здіймався помітний димок, у повітрі поширився запах пойнятої тлінням тканини. Темні очі світилися відвертою злістю, хоч обличчя не було видно, його закривав якийсь туман. На руці я побачила знак — трикутник з оком із вертикальною зіницею. Хм, очі, як у дракона.

Я стиснула сковорідку й замахнулася. Якщо він знову нападе, то я відіб’юся.

Нападник кинувся на мене.