Глава 22

Порив вітру збив його з ніг. Я тільки встигла охнути, як його сповило повітрям.

— Все гаразд, леді? — почувся голос Нідрейна позаду мене.

Він повільно вийшов із тіні куща, прямуючи до нас.

Нападник спробував втекти, але не зміг.

— Леді Кіро? — суворо повторив чоловік. — З вами все гаразд?

— Так, — кивнула я.

— Небезпечно ходити самій у такий час, — усміхнувся він і клацнув пальцями.

Під нападником спалахнуло чорне коло. Воно затягнуло всередину тіло чоловіка.

Я знову охнула й опустила все ще охоплену полум’ям сковорідку. Вона не хотіла гаснути.

— Чому він напав на мене? — запитала я.

Нідрейн оглянув мене, затримавшись поглядом на порваному подолі. Моє стегно вабливо стирчало з нього.

— Це сувора реальність відбору, — продовжив холодно Нідрейн, повернувшись до мене. — Не ходіть сама.

— Я… — прошепотіла я, на очі набігли сльози. — Я взагалі не хочу брати участь у цьому відборі!

Сама не зрозуміла, як я швидко опинилася біля Нідрейна.

Він здивовано дивився на мене й на мою сковорідку, яка все ще була розпеченою.

— Я не хочу тут бути! Я хочу додому. Здався мені цей відбір.

— Але мітка… — почав він.

Бідний затиснутий у кут мужик.

— Поцілуйте мене! — гаркнула я.

Ніколи б не подумала, що можна так сильно почервоніти. Або це світло від сковорідки так відбивається на його обличчі?

— Що? Але ви ж учасниця відбору, — сказав приголомшений Нідрейн.

Та у нього навіть очі стали більшими.

— Сьогоднішній вечір. Це ж тест на вірність? Правильно? Якщо когось затягнуть у кущі й хоча б поцілують, це буде означати, що учасниця провалила завдання, — я присунулася ще ближче.

Чоловік такий високий, що мені варто було б встати на носочки, щоби дотягнутися до його губ. А він навіть мені не допомагав! Стояв бовваном. Хто його знає, яким буде наступне випробування. Я не хотіла тут залишатися!

— Просто поцілунок — і все. Мене тут більше не буде, — знову потягнулася я до отетерілого Нідрейна.

Мої губи майже стикнулися з його губами.

— Що тут сталося?

Айден?

Я здригнулася і гнівно подивилася на короля, що вийшов ніби з темряви, яка оточувала кущ.

Та що ж вони всі звідти виходять?

Ух, ну й погляд. Ось краще б так на своїх фавориток дивився.

Я відійшла від Нідрейна вбік. Ми ще поцілуємося! Я ще злиняю звідси.

— На леді Кіру було вчинено напад. Я відправив нападника до темниці.

Айден видихнув і усміхнувся.

— Знову? Та що ж вони ніяк не заспокояться? — спокійно запитав він. — Що не день, то напад.

Я стиснула сковорідку, яка нарешті згасла, тому що так і хотілося стукнути одного короля. Що він за король, якщо тут постійно на всіх нападають?

— Учасниць стає менше, — зазначив Нідрейн, не зводячи з мене важкого погляду.

Ставало трохи незручно. І це я хотіла поцілувати цього похмурого типа?

— Нападів більше. Кожна хоче стати ближчою до вас.

— Однаково все вирішать випробування. Марна трата золота на найманців, — Айден безтурботно усміхнувся. — Гаразд, Кіро, давай я тебе проведу до покоїв. Нідрейне, оглянь сад. Раптом тут ще знайдуться найманці, а потім вирушай на допит.

— Так, Ваша Величносте, — вклонився Нідрейн.

Темрява огорнула його, а коли спала, він зник.

Я охнула.

— Ти що твориш? — мало не прогарчав Айден.

— А? — здивовано подивилася на нього. — Що такого?

— Ти чому ходиш сама в саду? Жити набридло?

Я насупилася. На секунду мені повірилося, що він обурився з приводу того, що я мало не поцілувала Нідрейна! А він на тобі.

— У мене сковорідка із собою була! І, до речі, що це з нею? Вона трохи людині пів голови не спалила!

Айден підійшов до мене. Його пальці ковзнули мені на шию. Здавалося, що він мене зараз задушить, але мене обпекло болем після того зашморгу. Я заплющила очі, відчувши приємне тепло.

Біль на шиї вщухала.

— Все, — усміхнувся Айден. — Ну що, випадкова наречена? Ходімо до твоїх покоїв. Віддячиш королю.

Ще і бровами пограв.

— За що? — я заплющила очі й похитала головою.

— За те, що я тобі зачарував твою сковорідку, — Айден узяв мене за руку, стискаючи сковорідку. — Тепер вона завжди буде вказувати, коли поруч вороги, і буде допомагати тобі. Я тут зрозумів, що ти надовго затримаєшся на цьому відборі. А я не завжди зможу бути поруч.

Я видихнула. Так, інший світ — це не захоплива подорож. Айден — єдиний, хто мені тут хоч якось допомагає. Сваритися з ним не можна.

Я торкнулася пальцями плеча.

— У того мужика була мітка на руці. Трикутник і на зразок зіниці дракона посередині.

— Орден драконячої крові… — сказав він.

— Але Верина звідти.

— Вона вірна мені, — сказав він. — Але є послідовники ордена… Гаразд, не заморочуйся.

Айден підставив лікоть так, щоби я могла вчепитися за нього.

— Ходімо, я подумаю дорогою.

— Але там інші наречені, — показала я на замок.

— Нас ніхто не помітить, — усміхнувся він.

Я видихнула. Гаразд, за сьогоднішній вечір вистачить наражатися на чужих найманців. Ох, я якось взагалі не чекала, що будуть так часто нападати.

— Я просто не можу зрозуміти, чому вони дозволяють собі нападати одна на одну… — запитала я, приймаючи його лікоть. — Я про учасниць.

Нас огорнув чорний туман.

— Тому що кожна хоче стати королевою. Мені це самому не подобається. За кожною стоїть сім’я або хтось, хто спонсорує їх. Перевірити двісті осіб — мені б знадобилося років сто. Поки що напади хаотичні. Кого вб’є, того вб’є. Ті, у кого знята мітка, можуть вважати, що їм пощастило. Завтра, коли залишиться близько п’ятнадцяти учасниць, — серйозно сказав Айден, — захист посилиться. Коло звузиться, і можна буде вивести на чисту воду того, хто за всім цим стоїть. Тому просто посилкуйся не померти до кінця відбору зі своєю міткою.