Місяць по тому

Дні летіли, а мені ставало з кожним днем страшніше. Дитина майже не завдавала клопоту. Крім того, що змінилися звички в харчуванні, майже нічого такого не було.

— Янка, ти щось зовсім не п’єш, — з докором дивилася на мене подруга.

Ми зібралися з дівчатками на дівич-вечорі. Вирішили нікуди не виходити з дому, тому засіли на квартирі. Наречена закупилась всілякими наїдками: піцою, суші й тортиками.

Я, анітрохи не соромлячись, накладала все в одну тарілку. Що поробиш — мені вже можна їсти й товстіти.

— Ой, я не хочу, — відмахнулася від чергової чарочки.

— Ну і правильно, не налягай, — підморгнула мені подруга. — Завтра на весілля. Нехай хоч хтось виспиться.

І я з нею цілком і повністю була згодна.

Біль не минав. Я щодня думала про Володимира. Раптом він з’явиться? Але було ще дещо, що не давало мені спокою — той шрам на плечі. Він почав блищати жовтим світінням! Я подумала, що мене глючить, але ні. Воно дійсно так і було.

— Ой, годі вам, дівчата, — вставила я. — Головне, що ми нарешті зібралися разом.

Я здригнулася, коли плече ледь кольнуло в місці шраму, але не надала цьому значення. Мало чого воно могло кольнути.

— Це точно.

— Янка, а коли сама заміж? — запитала подруга.

Я відпила ковточок соку, густо червоніючи.

— Та не знаю, — знизала плечима.

— А як же там твій… як його… Володимир? — запитала ще одна, дивлячись на мене з легкою усмішкою.

— Так? — усі подруги в одну мить поглянули на мене. — У тебе є чоловік? А чого ти нам не розповідала?

— Так ми розійшлися, — я відмахнулася рукою й зіщулилася.

Плече заболіло знову. Та що ж таке.

— Шкода, адже вже так на твоєму весіллі хотілося погуляти. Але нічого! Ти ще знайдеш свого чоловіка, — підбадьорила мене подруга.

Я усміхнулася, хоча сама чудово розуміла, що мало кому знадобиться дівчина з дитиною.

— Це точно! Давайте за нас, красунь!

Ми цокнулися.

Перед очима попливло.

— Я зараз, — усміхнулася я дівчаткам.

Плече знову віддало болем.

Я вискочила в коридор і попрямувала у ванну. Як же все палало. Ніби на шкірі палахкотить полум’я. Навіть холодна вода не допомагала. Я нервово дивилася на своє віддзеркалення.

Шрам розгорявся жовтим світінням, яке поглинало все навколо. Тут було настільки яскраво, що я мало не осліпла. Усе зникло в цьому жовтому сяйві. Я махала руками перед собою, намагаючись розігнати світло. Але воно не зникало.

Зробила крок, але, замість пухнастого килимка ванної, моя нога ступила на щось кам’яне.

— О, нарешті, — пролунав гугнявий голос у мене над головою. — Довго чекали. Так і замерзнути можна.

Незнайомий! Може, подруга стриптизера викликала на дівич-вечір?

— Ой, у мене немає грошей, — я потерла пальцями очі, але нічого не допомагало.

Тимчасова сліпота через світло. Головне, трохи перечекати. Може, лампочка так сильно загорілася? Усіляке буває.

Запала тиша.

Усе ще засліплена спалахом, я намагалася підвестися, позіхаючи. Ноги ледве слухались, а рука намертво прилипла до живота. Я так хвилювалася за дитину.

— Нам не потрібні гроші, — продовжив чоловічий голос.

— Ну, взагалі-то, потрібні, — сказав інший, явно не підтримуючи ентузіазм свого товариша танцювати перед купкою дівчат задарма.

Ось подруга вигадниця. Хоч би сказала, що запросила чоловіків на свято. Або хоча б зупинила мене, поки я йшла до ванної.

— Нам уже Його Величність заплатив.

О, так це ще й наречений вирішив вкласти свої гроші у задоволення подруг. Але чому вони його Величністю називали? І тут я почала розуміти. Подруга ж про стриптизерів нічого не говорила. Отже, це для неї сюрприз. От я молодець, зараз усе обламаю. Шкода, що я тимчасово нічого не бачила.

— Так, у нас є до вас питання.

— Я не наречена, — відразу сказала я. — Вона в іншій кімнаті.

Ох, ще й темно тут так. Зір починав повертатися. Та що ж так холодно ногам? Я ж в пухнастих рожевих капцях. Улюблені мої. Володимир їх мені подарував. М’які, тепленькі, але навіть у них я відчувала холод. Ох, знову про цього гада згадала. Але капці було шкода викидати.

— Так, дівчино, помилки бути не могло. Ваше ім’я?

— Яна, а наречена — Катя, — усміхнулася я.

— Так, Яна-Катя, запиши, — продовжив голос.

От дають.

— Ви незаймана? Нам просто перевірку лінь проводити. Але якщо дасте золоті, запишемо, як треба.

Я закотила очі.

— Я дівчина пристойна — на такі питання не відповідаю, — я схрестила руки на грудях.

— Ну, запиши, що так, — знову пролунав голос. — Вона все одно молода, на відміну від тих, хто приходив.

Це де замовили чоловіків, що вони тільки для панянок у віці за викликом ходили?

Як же темно. Час закінчувати цю виставу.

— Так, хлопці. Нумо ви пройдете до кімнати, — сказала я, — і там станцюєте. А я додому.

— Ми не будемо танцювати! — обурився голос.

— Яке додому? — здивувався інший. — Ви тепер на відборі. І додому ви підете, тільки коли король скаже.

Я усміхнулася. Зір поступово повертався. Усе, що було розпливчастим, набувало форм.

Кам’яні стіни, на яких місцями виднілися портрети. За вікном палило сонце, хоча мала бути злива. А головне — це не кімната, не ванна й навіть не коридор Каті.

Я в якійсь кімнаті із сірими кам’яними стінами.

Я мало не перехрестилася, коли побачила двох чоловіків, які сиділи за величезним столом. Вони були одягнені в коричневі роби. І явно не скидалися на чоловіків, готових роздягатися й танцювати за гроші. Ну, якщо зовсім бюджетних чоловіків. Один сивий дід, а другий прищавий хлопець. Й обидва незнайомі мені. Та господи! Я навіть не у квартирі подруги, як на те вже пішлося.

— Ви хто? — нервово прошепотіла я.

Липкий страх огорнув тіло.

— Так, перевір її на невинність, — кивнув той, що старший, молодшому.