Глава 4

Ми простягнули руки з нашими червоними стрічками.

— Отже, здалеку до нас? — на обличчі короля розпливлася усмішка.

Його погляд ковзав моїм тілом, приділяючи особливу увагу одягу. Навряд чи тут носили таке, як в моєму світі.

— У вас дивний одяг, — продовжив Гіллеберт.

— Так, — кивнула я. — Я здалеку.

— Зрозуміло. Ласкаво просимо на відбір, — він простягнув руку, а я не розгубилася.

Схопила її й по-чоловічому потиснула. Гаряча в нього долоня, мозолиста. І дотик такий міцний, хоч і несподіваний.

Раптом у них так не годиться?

Усі охнули, а Крісті навіть відійшла від мене на крок, поглядом прощаючись зі мною.

Упс. Щось я перегнула з рукостисканням.

Та що я знову не так зробила? На обличчі короля було щире здивування. Ще б пак, я так завзято потрясла його руку. Це все нерви. Точно вони. Раптом тут взагалі не можна тиснути руки королю? А я ось так. Жах-жах.

— Ем, — почав він, дивлячись на свою руку, ніби на ній зараз же зібралися мікроби, атакуючи його вірусами. — Покажіть мітку.

Я застигла на місці.

— Яку мітку? — прошепотіла я, сподіваючись, що не чорну з черепом.

— На вашому плечі, — терпіння короля потихеньку згасало.

Уже навіть око смикалося. Ось чому мужики зі мною не вживалися. Вміла я їх доводити до сказу. Але тут я зовсім не розуміла, як поводитися.

— А, так, звісно, — я оголила плече, показуючи свій шрам.

Він і досі горів жовтуватим світлом.

Гіллеберт насупився і простягнув руку до нього. І це в присутності всіх. Погляди інших мені не подобалися, адже я розуміла, що така увага з боку короля була приділена виключно мені.

Чи погано це, чи нормально — я не розуміла. Але він здогадався, що я з іншого світу.

— Ви проходите далі.

— А-а, — я подивилася на застиглу Крісті й на всіх дівчат, погляди яких були прикуті до нас. — Вибачте, а мені можна додому? У вас тут, напевно, мило і таке інше. Але в мене там ваг…

— Досить, — різко перервав мене Гіллеберт.

Та що ж таке! Чому всі мужики завжди переривають жінку, якщо вона хоче розповісти про свою вагітність?

— Ви — учасниця відбору. Ваша мітка палає магією. І на славу Тріаналона, якщо таке станеться, ви маєте шанс стати моєю дружиною. Тож прийміть це гідно. Навіть попри те, що ви здалеку. Цікаво ж як.

— Гаразд, — я знизала плечима. — Вибачте мені за моє вільне поводження… на славу Біатлону. Ой, тобто Трі… аналона.

Вимовила я назву країни.

Навіть кулак трохи підняла, показуючи, що я дуже рада. З місцевими краще не сваритися. Навіть із королями.

— А я з нею, — Крісті вчепилася в мене. — Ми землячки, прибули з далеких, дуже далеких земель.

Еге ж, вона свого точно не проґавить. Така пробивна.

— Гаразд, ви теж проходите далі, — Гіллеберт клацнув пальцями.

Біля нього вмить з’явилася та жінка, що стояла на сцені. Ого, як вона швидко. Зблизька вона виглядала років на сорок, на обличчі косметика, яка неабияк молодила її.

— Луїза, у мене тут одна ідея намітилася. Нехай дівчата живуть по двоє в покоях. Супроводьте дівчат до покоїв, — наказав він. — А я поки вирішу, кого залишити ще. Адже це чудова ідея. Нехай спочатку проходять парами. Дівчата, якщо хочете сьогодні залишитися, розподіліться на пари. Якщо одна з пари схибить, вилітає й інша. А потім, під кінець відбору, коли залишиться менше, вже будете окремо. Луїза, накажіть слугам готувати покої для двох. Скільки їх там усього зараз?

— П’ятдесят, Ваша Величносте.

— Дуже добре. Сто дівчат залишаються. Уперед, Луїзо. На славу Тріаналона.

— Як накажете, на славу Тріаналона, — сказала жінка.

— Ну що, а я поки виберу з решти, — Гіллеберт відвернувся від нас.

— Ходімо, — потягнула мене Крісті.

Так, потрібно йти. Треба відпочити, адже мені стало зовсім погано. Полежати б або поспати. А ще бажано прокинутися вдома, а не в цьому кошмарі.