Глава 7

— Дівчата, — пролунав голос Луїзи ніби через гучномовець. — Підйом. У вас є рівно пів години, щоби зібратися. Король Гіллеберт чекає на вас у головному залі. Прохання не запізнюватися.

Я ледве продерла очі. Вставати не хотілося. Спалося добре. Майже добре. Уві сні приходив Володимир у тому одязі, у якому він був у моєму світі. Причому він у джинсах і куртці зупиняв величезного дракона, на якого я намагалася залізти. Самого ж чоловіка я відштовхувала ногою з криками «Віва ля Яна». І «хана тобі, а не дитина».

У мене дуже дивні сни часом бувають.

Хоч виспалася.

Двері бахнули, а на порозі з’явилася вже одягнена Крісті. Вона метушилася по моїй кімнаті, відчиняючи шафу з одягом.

— Ти прокинулась? Нумо швидше. У нас залишилося зовсім обмаль часу.

— Пів години, — я сонно подивилася на неї.

Прислухалася до себе. У нас усе гаразд. Сьогодні малюк мене не турбував.

Крісті закотила очі.

— Це для інших пів години, а ми з тобою маємо виділитися, — сказала вона. — Щоби король Гіллеберт нас помітив.

— Та чхати мені на цей відбір, — я позіхнула.

Мені дуже кортіло залишитися в обіймах теплого ліжка, і нехай весь відбір зачекає, але не з настирливою Крісті. Сорочка впала на ліжко, а я на подушку.

— Щось мені не хочеться нікуди йти, — протягнула я.

— Яно, ну, будь ласка. Нумо хоча б спробуємо. Мені дуже-дуже потрібен цей відбір. Хоча б до подарунків на ньому залишитися. Я читала, що королі дарують своїм нареченим дорогі подарунки. Хоча б їх отримати й звалити звідси. Будь ласка, Яно. Луїза ж сказала, що ми тільки удвох поки що можемо жити й відбір проходити. Це вже потім нас розділять, коли дівчат менше стане.

Я подивилася в її очі. Вона ще й віями поплескала. Була б я чоловіком, точно б розтанула, але я кремінь… майже кремінь.

— Що ти сказала щодо подарунків? — примружилася я.

— Коли дівчат стає трохи менше, королі починають їх обдаровувати коштовностями, золотом, сукнями. Останнє мені не потрібно, а от перші два знадобляться.

Я замислилася. А нам же теж треба. Ну, золото й коштовності.

— Гаразд, я встаю, — сказала я, відганяючи нудоту, яка підступала до горла.

Одягнути сукню мені допомогла Крісті, тому що вона занадто завзято квапила мене.

Незабаром ми вилетіли з покоїв і застигли на місці.

— А куди йти? — запитала я.

— Я не пам’ятаю. О, точно! Дзвіночок, — сказала Крісті.

Вона подзвонила в нього. І нікого. Здавалося, що весь наш поверх вимер, хоча Луїза говорила, мовляв, телефонуйте в дзвіночок, і слуги обов’язково прийдуть.

Із сусідніх покоїв з’явилися ще дівчата.

— Крісті, — покликала я знайому й показала на інших учасниць.

Ті теж м’ялися біля своїх покоїв.

— А? Що? О, інші тут. Пані, знаєте куди йти?

— Так, але ми чекаємо на слуг і охорону.

— Мені здається, що охорона і слуги не прийдуть, — сказала я Крісті, дивлячись на інших дівчат.

— Майбутня королева повинна ходити в супроводі слуг і охорони, — насупилася Крісті.

— А спізнюватися?

— Напевно, ні. Гаразд, йдемо.

І ми пішли під поглядами дівчат, які залишилися.

Ми блукали замком, але єдине, що я пам’ятала з дороги — нам потрібно спускатися вниз. І головне — пройти перехід.

Але найцікавіше, що крім учасниць нам ніхто не трапився. Ні слуг, ні охорони, нікого. Хм, дивно так.

Незабаром ми знайшли той самий прохід, що з’єднував другий поверх з іншим крилом замку, яким нас вела Луїза. Повз нас пронеслися ще учасниці відбору. Вони так поспішали, ніби втікали від пожежі.

Ми побігли за ними. Крісті взагалі летіла повним ходом. І тут перед нами вискочив камінь прямо з підлоги. Я встигла загальмувати, а ось Крісті спіткнулася об нього.

— Ой, ось же з…

— З глузду з’їхали? — я підхопила сусідку під руку.

Вона потерла вдарену ногу, яка вже починала червоніти.

— Та щоб їм повилазило, — Крісті, крекчучи, почала підводитися. — Ой, боляче ж як.

— Ти йти можеш?

— Угу, — сказала Крісті, але судячи з того, як вона наступала, то дуже повільно. — Я так просто не здамся.

Вона зціпила зуби.

— Скільки часу залишилось? — запитала вона.

— Не знаю, — я, як могла, підтримувала її.

— Ми дійдемо. Я не дозволю цим тварюкам виграти відбір, — сказала Крісті, а я ось помітила, як її нога розпухла.

Повз нас проносилися інші учасниці.

Попереду маячили відчинені двері до зали.

Ще трохи залишалося. Крісті злегка прискорилася, хоч травма ноги їй заважала.

Але щойно ми таки дісталися до дверей, як вони зачинилися перед нашими носами.