Глава 8

— От гади, — Крісті зі злості штовхнула зачинені двері.

А потім скривилася і відійшла до стіни.

— І не кажи, — я смикнула ручку дверей, але та не піддалася.

Важкезні двері.

Та що ж таке? Може, ми не вклалися в пів години? Але мені здавалося, що хвилин п’ять у нас у запасі точно було.

Позаду почулися кроки. Ще одні дівчата, що не встигли.

— Зачинено? — запитали вони натовпом.

— Ага, — кивнула я.

З усіх боків посипалися взаємні звинувачення:

— Ну ось. Це все ти винна. Довго одягалася.

— Сама винна. Нічого було вчора стрибати всю ніч у покоях.

— Ну ось! Тепер ми вилетимо з відбору. Ти винна.

— Ні ти!

І зав’язалася бійка.

— Та як же так? — нила Крісті, потираючи свою ногу.

— Так, не парся, — сказала я. — Зараз що-небудь вигадаємо. Нам же потрібно потрапити в зал? Правильно?

— Ну, так, — сказала Крісті. — Ти не бійся, я тобі волосся рвати не буду.

Ми покосилися на дівчат, у яких уже навіть клаптики волосся й сукні літали.

— Дівчата, нагадую, — знову пролунав голос Луїзи, прогримівши на весь замок. — У вас залишилося п’ять хвилин, щоби потрапити в зал. Ті, хто не прийде в зал вчасно, вилетять із відбору.

І все затихло.

Ось у дитинстві була гра «Морська фігура на місці замри». Так і тут. Дівчата застигли нерухомо, тримаючи одна одну хто за волосся, хто за залишки сукні. Тільки пихкали як розсерджені їжачки.

— Ось бачиш, — підбадьорила я Крісті. — У нас ще є п’ять хвилин.

— А двері чому зачинені? — розморозились позаду дівчата.

А в мене ніби таймер у голові з’явився, що відлічує п’ять хвилин. Ох, не можна гаяти час.

— Ану розійдись! — крикнули позаду.

Ми з Крісті відсахнулися до стіни. Величезна чорна куля пролетіла до дверей і розбилася об масивну різьблену поверхню. Двері злегка похитнулися.

— Зараз! Я їх відчиню! — крикнула рудоволоса дівчина, сповнена запалу.

Я нервово проковтнула. Нічого собі тут маги.

І дещо почала згадувати. У залі були вікна. Вікна виходили в сад. Я ще нервувала, чому їх тоді не відчиняли.

— Я зараз теж піддам, — сказала Крісті.

— Ні, ходімо зі мною, — я потягнула Крісті, яка не дуже хотіла йти.

— Що ти замислила?

— Не знаю ще, — відповіла чесно.

Звичайно, з мене той ще картограф, але подумки я вже намалювала собі в мозку мапу замку. Ще до того, як ми йшли в зал, я бачила відчинені двері до саду. Якщо все вдасться, можна буде зайти з іншого входу. Усе просто.

Ми підійшли до дверей у сад.

— І що ти замислила? — запитала Крісті.

За нами ніхто не йшов.

— Вікна залу виходять у сад.

На губах Крісті розпливлася усмішка.

— Ти геній. Точно, біжімо, — вона підхопила спідницю і, шкутильгаючи, пришвидшилась.

Але щойно я зробила крок, як під ногами здригнулася підлога.

— Нумо швидше, Яно, — сказала вона.

А потім пролунав рик. Я нервово проковтнула. Це ще що таке?

— Яно, — Крісті скривила пичку.

— Біжу, — сказала я.

Ох, страшно як стало.

Ми пробігли садом прямо до вікон. Я раз у раз зазирала в кожне. Десь виднілися дівчата, які довбали магією двері в зал. Їх навіть стало більше.

Відчуття, що весь замок вимер. Крім учасниць нікого більше не було.

Незабаром ми знайшли вхід. У залі були ще дівчата. Вони скупчилися біля помосту, звідки вчора штовхав промову Гіллеберт. Помітивши нас, деякі пхикнули. І в ту саму мить, коли ми перетнули поріг залу, на поміст вийшла Луїза.

— Ось бачиш, — я сказала Крісті й поплескала її по плечу. — Ми встигли.

— Любі дівчата. Майбутній королеві належить приходити вчасно на всі заходи.

Двері до залу здригнулися й затріщали.

— Всі, хто сьогодні встиг — молодці. Незабаром до нас приєднається король…

Вона замовкла, коли двері знову тріснули. Біля входу стояли вартові, але вони лише позирали на тремтячі двері.

Луїза посміхнулася.

— Нічого, незабаром вони вилетять, — сказала вона.

Двері на помості відчинилися. Звідти вийшов король. Я вкотре зазначила, як добре він виглядає на свій вік.

— Луїзо, я вже звільнився, — сказав Гіллеберт.

— Так, Ваша Величносте. А ось претендентки, які встигли зібратися за пів години.

— А хто там намагається вдертися? — він похмуро поглянув на двері.

І тут двері бахнули, злітаючи з петель. Гіллеберт посміхнувся.

— Учасниці, які вилетіли, — сказала Луїза, коли дівчата юрбою ввалилися всередину з задоволеними обличчями.

— Так, запізнення, звичайно, погано, але винести двері такої сили магією, — сказав король, — це потрібно мати високий магічний потенціал.

— Ваша Величносте, — дещо розгублено вимовила Луїза.

— Покірних жінок, які виконують вказівки вчасно, вдосталь, а от таких, що йдуть вперто до своєї мети, — відповів Гіллеберт, — мало.

Так, не потрапили ми до другої категорії. Але король поглянув на нас, поки йшов до групки, яка потрапила в зал з допомогою магії.

— Але ми хоча б знайшли інший вхід, — прошепотіла я зблідлій Крісті.