Глава 9

— А якщо нас із відбору все одно випхають? — злякано запитала вона.

Ох, я розуміла, що їй хотілося залишитися.

— До подарунків, — додала Крісті.

А, ні, вона думала тільки про гроші. До речі про них. А мені ж теж потрібно. Я ж тим часом у своєму світі ще й роботу можу втратити, якщо виходити не буду. Кепські справи. Я ж не попередила роботодавця про вагітність.

Я поглянула на сад. Гарно там. Химерні дерева, квіти, схожі на троянди. Солодкий аромат проникав у зал під час кожного пориву вітру.

— Ваша Величносте, — від споглядання саду відволік голос Луїзи.

Жінка сьогодні була в бежевому платті, прикрашеному золотом.

— Так, Луїзо? — Гіллеберт так і не відводив погляду від дівчат, котрі вибили двері магією.

— Хтось сьогодні додому вирушає? — запитала вона.

— А, ну, вижени когось на свій смак, — він махнув рукою. — Як ваше ім’я, чарівна леді?

— Зейла, — сказала дівчина. — А моя напарниця — Круна.

— Ваша Величносте? — знову вставила Луїза.

— Що ще? — Гіллеберт різко розвернувся до неї.

— Скількох вигнати?

На обличчі Гіллеберта промайнуло щось люте.

— Ну, вижени... — його погляд уперся в нас.

Крісті схопила мене за руку і стиснула. Я шикнула на неї. Виженуть — так виженуть. Гіллеберт примружився, Луїза теж подивилася на нас. Світ ніби завмер. Вони дивилися на нас так, ніби запам’ятовували або роздумували про щось своє. А я зрозуміла, що не хочу вилітати. Мені потрібно дізнатися правду: чи є принц Вледайрен Володимиром, чи ні? Мене ж потім цікавість зжере, якщо я сьогодні повернуся додому. Але з іншого боку, краще повернутися. Усе ж дитина має бути під наглядом лікарів мого світу. Хоча мене майже не турбувала моя вагітність, але зайві нерви мені точно не потрібні.

— Ось цих, — зараз же сказав король і показав на купку дівчат, що стояли зліва від нього.

— Хух, — видихнула Крісті й відпустила мене.

Ми-то далеко стояли.

— На славу Тріаналона, — сказала Луїза й підійшла до дівчат, на яких вказав король. — Ваша Величносте, — знову покликала короля Луїза.

— А, так. Ви виключені з відбору, — Гіллеберт клацнув пальцями. — Показуйте мітки.

Дівчата зараз же оголили плечі. Звідси не дуже видно було, але я помітила, як вони почали перезиратися між собою.

— Тих дівчат, що залишилися, чекає сніданок у покоях.

— Звичайно, Ваша Величносте, на славу Тріаналона, — сказала Луїза й кинула на нас погляд.

Але тут уже я не витримала і зробила крок у сад. Ну їх усіх. Одні нерви. То вигнати, то залишити. Хоча я вже зрозуміла, що тут відбирати будуть на повну. Поки не згасне мітка на плечі. Отже, нам потрібно якось протриматися на відборі до подарунків.

— Я так посивію до кінця відбору, — зізналася Крісті. — Ну що, пішли на сніданок?

— Так, зараз. Віддихаюсь. Як нога, до речі?

— Нормально. Віддає болем, але жити буду, — сказала вона.

Ми трохи пройшлися садом, не заходячи всередину. Їсти хотілося, але ще більше хотілося, щоби розсмоктався натовп учасниць. За нами нікого не було, хоча кілька дівчат пішли з залу тим же шляхом, яким прийшли ми. Й ось тепер я замислилася, а чи не дівчата зачинили двері. Отже, між перших теж затесалися сильні маги. Ну, або це король наказав так зробити, щоби відсіяти багатьох.

— Гаразд, пішли до покоїв, — сказала я Крісті. — Годі гуляти.

— Ну і правильно, а то ще каменем у нас хтось кине, але я тепер уважна буду, — по-бойовому сказала дівчина. — Ніхто мене більше не застане зненацька.

Ми повернулися в замок. Тепер дорогу до наших покоїв ми пам’ятали, тож йшли спокійно затемненим коридором. Звернули на сходи до переходу. А ось коли вийшли до нього, почулися голоси. Я визирнула з-за рогу і зараз же притиснулася до стіни спиною. Потягнула за собою Крісті, яка нічого не підозрювала.

Серце шалено закалатало в грудях. А все тому, що там стояв Вледайрен. Той самий, який учора заганяв драконів і який, можливо, був батьком моєї дитини.

— Ти чого? — насупилася Крісті.

— Тс-с, — я приклала палець до губ, а сама визирнула з-за виступу. Добре, що тут був невеликий мало освітлений простір, який відділяв прохід від сходів.

Я злякалась. Раптом це дійсно Володимир? Я вчора й так заснути не могла пів ночі, уявляючи, як зізнаюся, що в мене дитина від нього.

Чоловік стояв у компанії двох учасниць відбору — світловолосих дівчат у блакитних сукнях.

— Пані, я завжди готовий для вас провести екскурсію замком. До своїх покоїв і до ваших, — усміхнувся він їм.

Я мало не знепритомніла. Це Володимир, його голос.

Перед очима так і сплив спогад.

— Привіт, красуне, — сказав Володимир.

Ми зустрілися в парку після першого побачення. У руках він тримав гарний букет квітів. Я усміхнулася йому й потягнулася до щоки. Від нього завжди приємно пахло. Він обійняв мене за талію.

— Я приготував для тебе сюрприз, — продовжив він. — Як щодо того, щоби покататися на оглядовому колесі?

— Ой, я висоти боюся, — зізналася я. — Та і взагалі боюся цю карусель. Раптом вона зірветься?

Він ласкаво усміхнувся. У його темних очах блиснув грайливий вогник. Мені тоді здалося, що в його очах я була найпрекраснішою жінкою. Ну, або він на мені відпрацьовував прийоми пікапа.

— Навіть якщо щось станеться, я буду поруч. Не бійся, Яно. Зі мною не страшно, — і потягнув мене до кас.

— Ой, ну ви знаєте, тут відбір у короля Гіллеберта.

— Саме так, я ж повинен знати, які наречені в мого батька, — знову пролунав його оксамитовий голос.

Ні, я так не могла. Я щиро злякалася. Опустила руку на живіт. Мені стало страшно говорити йому щодо дитини. Але для початку треба хоча б поглянути йому в очі. Зараз, або трохи пізніше… або взагалі ніколи…