І ми вирушили на розвідку замком. Тож тепер, якщо нас застануть зненацька, ми хоча б будемо знати, куди йти.
Ось тільки в замку нас не скрізь пускали. Ми пройшли наш поверх, переконавшись, що тут покої інших учасниць.
На третьому поверсі теж покої дівчат. Учасниці так і свердлили нас поглядами в спину, коли ми проходили повз них. Я думала, що вони із задоволенням би пристукнули нас магією, як сьогодні хтось підкинув камінь під ноги Крісті. Але в денний час навряд чи хтось буде подібним займатися. Тим паче в присутності свідків.
На четвертий нас не пустила варта. Та й не дуже треба.
Але з кожним кроком я помічала, що Крісті раз у раз шкутильгала. Їй її магія не допомагала ніяк. Тому годі шукати пригод на дупу, потрібно знайти цілителя на свою голову.
— Взагалі-то я маг. У мене нога від магії повинна швидко загоїтися, — сказала Крісті. — А якщо тобі хтось таке ж зробить, то я тебе вилікую.
— Ану, покажи ногу.
— Ось, — вона злегка підняла поділ, а я жахнулася, побачивши, наскільки та розпухла.
Просто рази у два стала більше звичайної.
— Вона вже не болить, — вставила Крісті й, шкутильгаючи, пішла зі мною.
— Але нога в тебе не загоюється, — я констатувала факт. — Нумо хоч якого-небудь іншого мага знайдемо? Тільки бажано не серед інших наречених.
— Короля? Або принца Вледайрена тоді вже. Вони тут найсильніші, — сказала Крісті.
— Так я для себе більше, — сказала я.
— Ти хвора чимось?
— Ну, якщо можна так сказати, — сказала я.
— Точно. Он як ти вчора вчепилася в поручні і йти не могла. На тобі прокляття або сильне заклинання. Тоді нам точно потрібно знайти цілителя.
— І ні король, ні принц не повинні про нього дізнатися, — сказала я.
— Я буду мовчати. Навіть якщо ми потрапимо до фіналу, — сказала Крісті, коли ми спускалися сходами.
Повз нас промчали учасниці, покосившись на мене й на Крісті.
— Ходімо в сад.
— Ми вже там були, — сказала Крісті.
Ми спустилися на перший поверх. Подивилися на нещасні двері до залу, які поставили вже на місце.
— Ти чого застигла? — запитала мене Крісті.
— Та мені почулося сьогодні, що тут щось було, — сказала я. — Підлога здригнулася.
— Напевно, дракон, — сказала дівчина. — Королівська родина іноді приводить сюди драконів.
— Навіщо? — здивувалася я.
Крісті знизала плечима. Ясно-зрозуміло, і мені стало трохи сумно, коли я згадала нещасні очі тієї дракониці. А якщо вони там драконів на шкури пускають? А потім роблять із них сумочки або взуття. У мене безсумнівно прокидалася любов до живності, нехай навіть до такої величезної, як дракон.
— А ви чого тут застрягли? — пролунав позаду старечий голос.
Ми різко розвернулися, а Крісті скривилася від болю. На сходах стояв старець у довгій чорній робі. Його обличчя було вкрите зморшками, і він якось занадто вирізнявся на тлі всього замку своїм виглядом. Він спирався на дерев’яну паличку зі срібною маківкою.
— Та ось, оглядаємо замок.
— Ага, а ви звідки, учасниці відбору? — він спустився до нас.
— Я з Труски, — відповіла Крісті й усміхнулася.
— А ти? — примружився старий.
— Здалеку, — я знизала плечима.
Лякав мене цей старий трохи.
— Ось як, — він спустився ще нижче. — У королівському саду гарно. Можете там роздивитися. Король Гіллеберт сам особисто збирав багато квітів і дерев з земель драконів. Можете відчути себе серед драконів.
— Дякую, — відгукнулася я.
Стук його тростини глухо відлунював. Він пройшов повз нас, прямуючи в затемнений коридор.
— Вибачте, — я все ж подала голос.
— Так? — він повернувся до нас.
— А ви не знаєте, поблизу немає лікарів або цілителів, або хто тут у вас відповідає за лікування хворих?
— Є. Я, — відповів він. — Що у вас сталося?
— Подрузі сьогодні камінь кинули в ногу, — я показала на Крісті.
— Ти маг? — примружився старий, дивлячись на подругу.
— Так, але все гаразд. Вона поболить та й минеться, — промимрила Крісті й відступила.
— Пропоную один раз, — сказав він. — Лікуємо твою ногу, і я вас відпускаю. Не бійся, часи моєї молодості вже давно минули, це нехай принц Вледайрен зазіхає на вашу дівочу честь.
Старий чи то засміявся, чи то закашлявся. А ми відступили. Особисто я в цілях безпеки. Мені ще бракувало іншосвітній вірус підхопити. Як би я їм сюди свого не принесла. А то навіть від нашого щеплення ще не зробила.
— Я поки обійдуся, — відгукнулася Крісті.
Старий посміхнувся й рушив далі по коридору.
А ми вийшли в сад. Стрімка тінь наблизилася до голови, я навіть не встигла ухилитися, як якась ганчірка впала на моє обличчя.