Глава 13

— Ти що коїш? — пролунав голос короля звідкись зверху.

Я скинула на землю чуже плаття. Підняла голову й побачила відчинене вікно на другому поверсі.

— Дівчата самі до мене прийшли, — пролунав голос Володимира.

Я потягнула Крісті до стіни, приклавши палець до губ. Ще не вистачало, щоби нас побачили.

Голоси долинали саме з цього відчиненого вікна. Якби хтось визирнув із вікна, то не повинен був побачити, що ми тут стоїмо.

— І що? Це мій відбір, Вледайрене. А ви, дівчата — вигнані з відбору.

Хтось схлипнув. Ні, ну а що? Я Гіллеберта розумію. Його синуля привів до себе в покої двох дівчат очевидно що не з метою поговорити.

— Але Ваша Величносте, — почувся дівочий голос. — У нас нічого з принцом не було. Ви зайшли раніше…

— Мовчати! — гаркнув Гіллеберт. — Ви мої наречені, а пішли до принца.

Хах. І чим же там принц із ними займався стільки часу? Тому що відтоді, як він вирушив «показувати замок» тим дівчатам, минула щонайменше година. Невже весь цей час нічого не було в його покоях? Усередині мене раділа жінка, що це після нашої зустрічі він ні з ким не зміг. Та ну. Здався він мені.

— А що, Ваша Величносте, може, одна з них — моя доля?

— Ти хоч імена їхні пам’ятаєш?

— Так, це Сільвія, це Марі.

— Я — Клаудія, — відгукнулася одна.

— А я Сісілія, — пискнула інша.

Я стиснула руки в кулаки. А моє ім’я він теж не пам’ятає? Ось же принц жеребцевої вдачі. Гад і козел.

— Дівчата, ви виключені з відбору.

Почулися схлипи.

— Геть звідси.

Ой-ой, це ж хтось без сукні буде блукати замком.

— Батьку, ну що ти так жорстко? Вони всього лише милі дівчата, яким захотілося побути зі справжнім чоловіком.

— Припини, Влед, — сказав Гіллеберт. — Тобі дівок мало? Не треба лізти до учасниць відбору.

— А чому б і ні? Батьку, сам зрозумій. Тобі потрібно обрати ту, що буде з тобою. Хто поведеться — тобі точно не потрібен. Я молодий, уже досвідчений, а ти…

— Я все ще у формі.

Я різко сіпнулася. З вікна вилетіла темна хмара й розвіялася біля найближчого дерева.

— На славу Тріаналона, Ваша Величносте.

— Тобі краще все ж знайти наречену, і якомога швидше. Тільки не між тих, у кого мітка, — продовжив Гіллеберт.

— А чому б і ні? У вас буде свій відбір, у мене свій.

— Вледе.

— Або з тих, хто вилетів? — у голосі Вледайрена чулася посмішка. — Або ти погодишся мене відпустити?

Мені страшенно закортіло дізнатися, куди мають відпустити Вледа.

— Тільки якщо випробування пройдуть нормально, — сказав король. — Тоді можеш жити, де хочеш. А поки ти мені потрібен тут.

— Але магію мітки отримаєш ти.

— Так, я. І все ж я сподіваюся, що в цьому не буде потреби. Але тільки якщо все вдасться.

— Ти мене відпустиш?

Я підвела голову. Мені здавалося, що ми цю розмову взагалі не мали чути. Але куди повинні відпустити Вледайрена? Щось мені подумалося, що в нього не дуже хороші стосунки з батьком, якщо навіть дозвіл на те, щоби піти звідси, він просить у батька.

— Так, відпущу. Навіть попри те, що ти мене обдурив.

Запала тиша.

— Не розумію, про що ти.

— Все ти розумієш.

— Я міг і помилитися.

— Твої помилки можуть дорого нам коштувати.

— Не хвилюйся.

— Я буду хвилюватися. Ти мало не підставив усе королівство! — гаркнув Гіллеберт.

Я подивилася на зблідлу Крісті, яка стиснула ногу.

Ти ба, отакої. Їй зовсім погано.

— Гаразд-гаразд, пробач. Але головне, усе ж вирішилося.

— Так, вирішилося. І без твоєї участі.

— Добре. Давай поки залишимо цих двох дівчат. Тим паче їхні позначки не згасли. Уже інших виженеш.

— Гаразд, — погодився Гіллеберт. — Я, так тому й бути, для них зроблю виняток.

Вікна зачинилися, відрізаючи нас від розмови.

— У тебе зовсім усе погано з ногою, — прошепотіла я.

— Так, — засумувала Крісті.

— Гаразд, пішли хоч того старця знайдемо, — продовжила я.

Розмова між королем і Вледом дуже дивна. Але не в цьому суть. Здається, я знайшла один спосіб, як можна допомогти іншим дівчатам вилетіти з відбору.