Глава 14

Розмова між королем і Вледайреном так і не йшла в мене з думки. Але найбільше мене хвилювала нога Крісті. Я змусила її мені показати. І справді, все просто жахливо. Уся розпухла, червона і збільшена.

Я докірливо подивилася на дівчину. Обличчя Крісті почервоніло. Соромно їй було. І знову мені про магію почала говорити, мовляв, вона її повинна вилікувати. Ага, бачу я, як її магія лікувала. Нога так і не гоїлася.

— Так, а ось тепер робимо по-моєму, — сказала я й поклала чуже плаття на плече.

Добре хоч в них мода нормальна і плаття хоч і довге, але не важке.

— Але ти ж не маг, — голосила Крісті, спершись на моє плече.

— Я й без магії знаю, що робити, — усміхнулася я. — Давай до лавок.

Ми пішли вглиб саду чудовою доріжкою з жовтої цегли, з обох боків якої росли охайні кущі.

То тут, то там траплялися невеликі лавки. А трохи далі стало чути дзюрчання води. Фонтан! Чудово. Я попрямувала до нього, допомагаючи Крісті рухатися.

Фонтан був виконаний із білого мармуру у вигляді невеликого дракона, з пащі якого викидалася вода.

— Сиди, — сказала я Крісті, а сама підійшла до фонтану.

Вода прохолодна. Чудово. Я занурила чуже плаття у воду. Думаю, воно вже власниці не знадобиться. А якщо і знадобиться, то я скажу, що воно пішло на добру справу — врятувало чужу ногу.

— Це точно допоможе? — питала Крісті, поки я обмотувала змочений рукав навколо її ноги.

— Повинно. Туго? — запитала я.

— Так, — кивнула дівчина. — Може, послабиш, а то нога холоне.

— Ні. Так і має бути, — я підморгнула їй і сіла поруч.

Повітря тепле, свіже. Таке блаженство сидіти тут. Ще і приємний, солодкий аромат надходив від гарних квітів.

— Слухай, я тепер боюся, як би через мою ногу нас не вигнали, — зізналася Крісті. — А то ти так проникливо говорила про те, що ми повинні бути не гіршими й не кращими, і так далі. Але з таким каліцтвом нас точно виженуть.

— Я дещо вигадала, — я посміхнулася. — Поки ми там стояли…

— І підслуховували. Це добре, що нас не бачили.

— Точно, — сказала я. — Слухай, а що мав на увазі принц Вледайрен, коли говорив про драконів?

— Ну ти що, зовсім дика? Принц Вледайрен очолює магів, які відганяють драконів від наших кордонів. Раніше цим займався сам король Гіллеберт. Тепер принц, — пояснила Крісті. — Дракони, якщо їх не відганяти, спалять усіх нас. Ось і доводиться з ними воювати.

— А навіщо вони притягнули драконицю в замок? — насупилася я, згадуючи розміри того громаддя.

Хоча зрозуміти теж могла. Якщо такі величезні звірі будуть жити між людей, тоді від людей скоро нічого не залишиться.

— Не знаю. Але знаю, що принц Вледайрен часто в землі Драконів літає.

— Тобто він не командує своєю армією з укриття, а особисто?

— Ну, так. Усі командири літають і особисто б’ються з драконами, — усміхнулася Крісті. — Ти чого? Це слабші маги сидять у фортецях, а найсильніші — туди, за кордон. Дракони ж теж сильні. Слабким магам там нічого робити.

Ну, воно і зрозуміло. Думаю, якби у нас були ті ж динозаври, то наші б теж їх ганяли з зайнятих земель, як роблять із хижаками. Хотілося запитати, а може, це не небезпечно? Але, згадавши про те, які ікла й пазурі були в дракониці, я передумала. І так усе зрозуміло. Тобто він кожного разу ризикував своїм життям, коли вилітав туди? Так, тільки не вистачало почати співчувати йому! Хоча, співчуваю. Жахливо так жити. Може, він у нашому світі й вирішив пожити, щоби відпочити від цього всього? А його однаково сюди змусили повернутися, тому що вибору немає. Треба захищати своїх людей.

У саду ми були самі. Мабуть, ніхто з учасниць так і не виходив назовні. Сиділи вони, напевно, по своїх покоях. А на вулиці така краса.

— Ти щось вигадала? — продовжила Крісті.

— Про те, що залишитися на відборі можна тільки якщо догодиш принцу Вледайрену. Він же й так бабій, а так ми йому ще й допоможемо поповнити його колекцію, — я посміхнулася в передчутті. — Але для початку нумо прогуляємося. І ще роздобудемо ручку й папір.

— Що роздобудемо?

— Ну, перо, чорнило й папір.

— А-а, давай, — усміхнулася Крісті.

— Будемо інших на очі принца підкидати? — здивувалася Крісті.

А я так і уявила картину. Ось ми беремо учасницю відбору й кидаємо у Вледайрена. Думаю, він би добряче очманів від подібного видовища.

— Гаразд. Ти поки посидь тут, — сказала я Крісті, — а я піду знайду того старого. У тебе з ногою зовсім погано. Як би там зв’язки не пошкодились або ще чого гірше.

— Добре, — Крісті опустила руку до ноги.

Плаття лежало купкою так, щоби вона могла поставити на нього ногу, а рукав виконував роль щільної пов’язки на щиколотці. З рук дівчини заструменіло щось чорне. Воно пройшлося по рукаву. Мить — і той відпав.

— Ось так можу зробити, — видихнула вона. — У мене магія бойова. Ось ти перша, кому я зізналася в цьому.

— Воу, — сказала я, мало не осівши назад на лавку.

Як же вона так? Ось так спокійно по рукаву чимось чорним! І це не ножик і нічого такого. А темрявою якоюсь! Вмерти можна!

— Та нічого не воу, — сумно видихнула вона. — На кордон мене не пустили б, тому що жінка, а вдома мої навички тільки для чищення картоплі годяться.

— А-а, — протягнула я. — Ну нічого. Гаразд. Ти сиди тут. Я зараз.

Я підхопила спідницю й кинулася в замок.

У коридорі я злегка застопорилася перед цим темним проходом. Але гаразд. Нога Крісті для мене важливіша.

Пройшла трохи вперед. Біля перших дверей виявилася кухня. Повітря, що виходило звідти, дихало жаром і димом. Коли я відчинила двері, звідти на мене поглянули налякані кухарі.

А, мабуть, старший над ними — високий дядько з величезними вусищами — ще й ополоник скинув із криком, мовляв, нічого зазирати сюди.

Я зараз же й зачинила двері. Так, чудово. Кухню ми знайшли. Хто знає, як мене гормони крити будуть.

Наступні двері виявилися замкненими. І наступні. Загалом, добрела я до кінця коридору й тільки там знайшла ще одні непримітні двері.