— Як вам завгодно, — Влед злегка кланяється.
— Ми продовжуємо, — промовив Гіллеберт. — І запам’ятайте, ви обоє. І ти, і Луїза — вирішальне слово моє. На кого я вкажу, ті й залишаться. Крім тих випадків, коли мітка сама зникне.
— Так, Ваша Величносте, — відразу схилила голову Луїза. — На славу Тріаналона.
І лише Вледайрен хмикнув і повернувся на місце.
Я взяла здивовану Крісті за руку й потягнула зі сцени. Вона в мене молодець.
— Ми зробили це, — я прошепотіла дівчині.
— Так? — запитала вона.
Там, куди ми спустилися, стояли інші дівчата. Вони дивилися на нас із якимось подивом.
— Як вам вдається, бувши такими невдахами, проходити так далеко? — запитала в нас руда Зейла.
— Нам просто щастить. Але везіння завжди швидко закінчується, — я усміхнулася їй. — Тим паче не ми твої суперниці.
— Це ж чому? — запитала вона.
— Ну, не ми ж двері до залу зачинили тоді зранку. Тож це хтось із перших дівчат зі значно сильнішою магією.
Зейла примружилася.
— А ще хтось камінням під ноги кидається, — це вже вставила Крісті. — Тож не там ви суперниць шукаєте.
Зейла замислилася.
— Тобто зачинені двері — не ваших рук справа? — вона підійшла ближче.
Я ж поглянула на інших учасниць за її спиною. Усі уважно дивилися на нас. Але їм пощастило, що в мене пам’ять погана на обличчя, і я поняття не маю, хто був тоді в залі. Я тут Крісті запам’ятала, і то слава богу. Ну, ще короля й Луїзу. А ось із Вледайреном…
— Ні, не наших, — відповіла я і схрестила руки на грудях.
— Ось як. Але ви ж теж потрапили в зал. Обійшли все-таки, — замислилася Зейла.
— Що тут відбувається? Король Гіллеберт проти того, щоб учасниці відбору билися, — відразу втрутився вартовий.
Тут взагалі багато варти. Я так зрозуміла, вони б миттю відреагували, якби хтось захотів напасти одна на одну.
— Гаразд, з вами тоді все зрозуміло, — Зейла поглянула на вартового й пирхнула, гордо піднявши голову.
— О так. Приємно було поспілкуватися, — закінчила я.
Зейла хмикнула й повернулася до того натовпу. А ось у мене не було бажання до них підходити. Начебто і пройшли, а начебто й осад залишився.
Незабаром закінчилися демонстрації інших дівчат. Але там уже просто король повиганяв усіх. Разом з усіх учасниць залишилося близько п’ятдесяти. Двадцять п’ять пар.
— Дівчата, — до нас спустилася Луїза. — Ви всі пройшли далі. Можете йти відпочивати або прогулятися парком. Поки що випробування закінчуються. Про наступні випробування вам повідомлять. А поки ви залишаєтеся в замку і вже король Гіллеберт буде з вами спілкуватися. Поки що парний відбір триває. Усім успіхів.
Вона обвела всіх поглядом, злегка затримавшись на Зейлі, а потім повернулася на сцену.
— Ходімо в сад, — я відразу потягнула Крісті за собою.
Мені терміново потрібні були квіти. Хоча б просто подихати ними. Мені так не вистачало в цю мить їхнього запаху.
Я повела нас у потрібному напрямку. За нами зараз же почимчикував вартовий. І відразу звернув на іншу стежку, майже паралельну нам.
— Ти бачила? — Крісті вчепилася в мою руку мертвою хваткою. — Я ніколи стільки магії не випускала. Це все магія відбору! Ми зможемо з нею далеко зайти.
— Ага, якщо ти пів замку не зруйнуєш.
— Так, мені батьки те ж саме говорили, — важко зітхнула Крісті. — Про будинок. Я там теж часто щось могла накоїти.
— Ти не контролюєш свою силу? — запитала я, головний експерт у магії.
— Є трохи, але я вчуся. Щоправда, сама. У мене не було вчителя, — зізналася Крісті. — Я ж казала, що хлопчиків із такими здібностями, як у мене, відразу відправляють на кордон — боротися проти драконів. Тільки в дівчаток така магія рідко проявляється, тому ніхто мене нікуди не відправляв.
— Ясно.
— Слухай, а ми, здається, сподобалися королю, — Крісті стиснула руку в кулак.
— Головне — подарунки, — я винюхувала здалеку запах квітів, а незабаром побачила їх.
Я прискорила крок, думаючи про те, що квіти рідкісні, страшенно дорогі. Та за них навіть життя могли віддати. Не можна їх їсти. Як би не хотілося.
Ми сіли на лавку. Я витягнула ноги. Жах. Мені здалося, що вони стали трохи товщими.
Пахощі так і проникали в ніздрі, м’яко пестячи їх.
У кущах щось заскреблося. Крісті миттю підняла руку з темним світінням на ній.
— Та заспокойся ти, — сказала я. — Вартовий, напевно.
— Гаразд. Але після моєї ноги й замкнених дверей у зал я не можу бути впевнена ні в чому.
— Тоді я гляну, — я закотила очі.
Але насправді мені просто хотілося понюхати квіти.
Я перелізла через огорожу, як і вчора. Опустилася до бутонів, втягуючи приємний запах. Не їсти! Не можна їсти ці квіти!
Так і обсмикувала себе.
І тут кущі розійшлися в боки, а до мене вийшов Вледайрен власною нахабною персоною.
— Подобаються квіти? — запитав він.