Пролог

Рекомендація: Під час читання прологу прослуховувати CRASPORE – Flashbacks(slowed remix) 

Певно найнеприємніша погода – заметіль. Сильна, невпинна та невблаганна. Настрій погоди жахає до самих кісток. Саме нутро пронизує неспокій та тривога. Ніхто навіть носа не висуне за двері, щоб не потрапити під гнів матінки-природи. Сніг мів не як завжди. Хуртовина все наростала. Немов розганялась і набирала сил, щоб пролити злість свою на все живе довкола. Видимість погіршувалась. Всі тихо сиділи вдома: хто дивився у вікно з горнятком теплого напою й думками про те, як добре сидіти в теплому помешканні у такий час; хто читав книгу; хто читав молитви, а хто спав та не зважав на все довкола. 

І лише вона йде. Йде босою. В одній нічній сорочці. Обмерзла шкіра. Почервонілі щоки. Лише пар клубиться з рота та одразу ж зникає разом з штормовим вітром, який витанцьовував свій безжальний вальс смерті на пару з снігом. Танець їхній і справді до жаху зачаровуючий. Наче останній танець, який вони можуть станцювати. Або ж скоріше танець ненависті один до одної.Танець смерті та безжальної вічної мерзлоти. Той вальс наче хотів зупинити дівочу красу від загибелі.

Вугільно-чорне волосся розвивається на вітру і, здавалося б, от-от розлетиться. Розвивається в усю свою довжину. А й справді красиве довге волосся. Шкода ж, що ця краса буде знищена. 

Дівчина йшла. Йшла вперед ніби й не звертаючи увагу на геть негарний стан погоди, ігноруючи все, що тільки є довкола. Але що є довкола? Нічого. Видимість мінімальна. Шкіра стала вкриватся тонким шаром льоду, роблячи дівчину більше схожу на порцелянову ляльку, аніж на людину. Від того юначка здавалася ще більш крихкою та вразливою. Було таке відчуття, що ще один порив вітру і вона розпадеться на тисячі дрібних частинок.

А в далечі, десь далеко, а може й близько, не зрозуміло точно, виднілися силуети. Їх було декілька. Близько чотирьох чи п’яти. З кожним кроком, все наближаючись, їх ставало більше. Вони тримали руки простягнутими, немов запрошуючи дівчину до себе. А вона йшла. Впевнено та без сумнівів. Руки тремтіли. Тіло теж. А вона наче і не розуміла цього. Погляд був лише прямо. На них. Це вони її кликали.

За дівчиною ледь-ледь біг юнак. Він не міг противитися силі смертельного вальсу, що наче послаблювався лише перед його обраницею. Він намагався наздогнати красуню. Але вона була занадто далеко.

– Клара! Клара, стій! Стій! – кричав він.

Дівчина зупинилася. А потім, поволі повернувшись, вона поглядом не обтяженим душею, а то й ба життям, пронизала душу юнака. В тих очах не було нічого. В тих очах вже не було життєвого блиску. Ніби очі мерця. Це вже не була його Клара. Не була його кохана, якій він лише нещодавно зробив пропозицію. Він побачив в ній порожню оболонку, яка втратила свою душу. Наче продала її самому дияволу, а той забрав по праву належне йому.

Дівчина стала блідою. Можна було подумати, що Клара давно мертва. Можна було подумати, що крові в ній давно немає. Вона бліда, як мерці, коли життєдайна рідина зупиняється та осідає. 

Хлопець старався з усіх сил наблизитися до коханої. Він розсікав простір та боровся з вітром й снігом. Останній не давав чітко побачити, що відбувається навколо, проте він точно бачив її. Ясно бачив статуру, обличчя та ті бездушні очі. Лише кохана Клара була у його в очах. Хлопець старався перейти межу людських можливостей, але проти природи та сил фізики не попреш. Лише Кларі якось вдавалося порушити всі правила, які напрацювали століттями вчені. 

Кохання рухало ним. Рухатись вперед незважаючи на холод, перешкоди та страх. До Клари. До неї. До рідної та єдиної Кларусі. До тієї Клари, що зараз стоїть перед ним в одній нічній сорочці та босоніж в таку жахливу погоду, коли здавалося навіть тварини мруть. Вона не рухалась, а безмовно стояла та й дивилася на жалюгідні потуги хлопця дістатися до неї. 

Раптом позаду дівчини і для сміливця стали видні ті силуети. Він бачив, як вони німо кличуть її з собою простягнутими руками. І навіть бачив, щось схоже на рот. Вони наче німо кричали та благали йти Клару з ними, закликаючи її ще й руками. Він став ще більше намагатися бігти. 

В одну мить йому стало дуже легко рухатися. Наче все навколо завмерло. І вітер стих. А сніг вже й не падав. Та й довкола наче посвітлішало. А тіло стало легшим, не таким як до цього. Наче весь цей час юнак додатково ніс на собі величезну глибу, а тепер скинув баласт і може бігти за коханою.

Парубок побіг до Клари. Ось-ось. Ще трішечки і він вже майже дістався до неї. Вона була так близько. Так близько, що вже навіть здалося, мов небезпека минула і вони знову будуть разом. І як тільки його рука наблизилася до передпліччя дівчини… Її тіло: ноги, руки, обличчя, талію, все це обвили руки тих самих силуетів та потягли за собою. 

І в той же ж момент все повернулося на свої місця. Вітер здійнявся, сніг продовжив валити в неміряних кількостях. І лише Клари більше не було. Її забрали. Вони забрали. Назавжди. Забрали найдорожче. Все. Вона зникла. Вона зникла в тій безжальній хуртовині, що намагалася знищити все на своєму шляху.Забрали його кохання всього життя. 

Від усвідомлення того, що він втратив світло свого життя, мед своєї душі та найціннішу людину у всесвіті, юнак закричав не людським голосом. Наче дикий звір, що скликає весь ліс на свою смерть. Це був крик відчаю в перемішку з болем втрати та скорботи. Крик жалю та коріння, що не встиг, не зміг, не спіймав. Крик нерозуміння та прокльонів цього диявольського місця. Фортвіль… забрали б тебе тисяч чортів.