Глава 3: “День другий”

Новий день. Всю минулу ніч я не міг нормально поспати. Кожна спроба заснути завершувалась нічним жахіттям. Мені знову й знову снились дружина з донькою. В одних снах я весь час не міг дістатись до них, а в інших ж врятувавати. Тому найкращим варіантом обрав не спати взагалі. Краще мучитись від втоми, ніж страждати в мареннях без кінця. 

Словом не виспався я. Годинник показував 09:24 до полудня. Час вже пристойний. Вартувало б завітати до Алана. 

Піднявши важке від втоми тіло я взяв зі стільця одяг, що стояв в ногах ліжка, боком до стіни з вікном, в якому виднілися будинки навпроти та сніг. Тяжко-важко вдягнувся та вирушив до передпокою. Того самого, який став місцем події вчорашнього обіднього жахіття. 

Біля дверей я зупинився. Рука завмерла прямо біля ручки. Неприємне відчуття все ще сиділо в мені. Все ще змушувало душу тремтіти. 

Все. Досить! Я все таки дорослий чоловік! То що ж так трясусь після звичайного жахіття, як дрібний пахолок? Якого дідька взагалі? Чи мало я жаху пережив, щоб зараз так тремтіти?!

Я різко відкрив двері. Нічого нового я за ними не побачив. Все той ж передпокій. Все та ж швабра, що блокує вхід. Все так само, як було учора. Так само, як було сьогодні зранку, коли я снідав. 

Тіло здавалося важким, немов я ніс на собі ще відра з ртуттю. Приплентавшись до вішака, я побачив периферійним зором відображення втомленого, передчасно зістареного чоловіка. Змучений погляд. Зморшкувате обличчя. Впалі темні очі, в яких, якщо захочеться, можна прочитати всю мою історію. Від народження і до сьогодення. Коротко стрижене волосся. Їй богу, як сидівший. 

Я взяв куртку, шапку і шарф з вішака. Вдягнувся. Але все ще залишалася одна проблема. Яка? Я можу закритися з середини, але як замкнути двері ззовні без замка? Ай. Плювати. В мене там цінного нічого й немає. Не хочу про це зараз думати.

Виходячи з квартири я грюкнув дверима. Далі попрямував до сходів. Доволі широкі центральні сходи, десь близько двох з половиною метрів, були обрамленні двома боковими. Я піднімаюсь вверх. Перший проліт. І якщо переважно в цьому місці в інших будинках континентальної Америки було б вікно, то тут просто стіна. Темна глуха стіна. Вікна є лише на поверхах. На третій поверх діставався вже по бокових сходах. 

Так-так-так. Третій поверх, коридор справа, перша квартира. Ну що ж.

Я тричі постукав у двері, зачекав пару хвилин, але так ніхто і не відчинив. Та навіть не гукнув, щось по типу «Хвилинку зачекайте, вже йду!», або ж «Хто це і якого чорта лисого сюди припхався так рано?!». 

Тоді я вирішив, що можливо заслабко було, тому постукав ще раз, але тепер з подвійною силою. На цей раз двері відчинилися. В утвореній щілині виглядала мила, невеликого зросту, панночка з обережно закладеним волоссям в гульку на потилиці, грубому светрі та теплій спідниці.  Красива, не сперичатимусь. Хоча виглядала вона напруженою.

– Доброго ранку! Перепрошую, що турбую прекрасну леді в такий ранній час, але чи не підкажете Ви мені, чи тут проживає Алан Соткінс? – видавив з себе всю свою ввічливість я. 

– Доброго ранку. То Ви Лукас Бренді? – якось з полегшенням запитала жінка.

– Так, це я. 

– Зачекайте хвильку, я покличу чоловіка. – Й двері перед моїм носом гримнули, що мене доволі сильно здивувало. 

Але пройшло менше хвилини, як до мене вийшов Алан з верхнім одягом в руках. 

– Вітаю, Алане! – бадьоро привітався, очікуючи побачити такий ж настрій духу в своєму сьогоднішньому супутнику.

– І Вам доброго ранку, Лукасе, – так само відповів пастир та продовжив: – Ну що? Ви готові до сьогоднішньої екскурсії?

– Безперечно так! Ще й запитуєте. Я ще до світанку прокинувся, але не хотів рано вас тривожити.

– Ну тоді йдемо. – Алан зачинив двері за собою та поки ми спускалися по сходах донизу хутко вдягнувся. 

– Знаєте… Мене дивує те, що в будинку дуже тепло. В коридорі також, не тільки в квартирі. 

– Система опалення працює по всьому будинку, не тільки в квартирах. Таким чином температура весь час підтримується однакова, а тепло не відходить, наприклад, в холодний коридор, якби той не опалювався, тим самим охолоджуючи інші приміщення. Знаходиться ця система під сходами на першому поверсі та в двох бокових не жилих квартирах в обидвох коридорах. 

– Але на це дуже багато йде ресурсу… - Здивувався я. - Хіба державі це вигідно? 

– За це не хвилюйтесь. Тут задіяний більше не державний інтерес, а особистий конкретних осіб. Кого саме не можу сказати, бо ж і сам не знаю. 

– Я зрозумів Вас. 

– Ну що ж. Йдемо знайомитись з нашим маленьким поселенням? – весело гукнув Алан. А мені все ще не зрозуміло кому і для чого здалося це забуте Богом місце.

Не буду вдаватися в подробиці нашої екскурсії. Але в загально все доволі нудно, якщо не брати до уваги самих людей, що тут проживають. 

Отож: дві будівлі навпроти - не використовуються вже дуже давно. Їх вирішили не чіпати, бо не має достатньо людей, щоб вони проживали там. Не раціонально опалювати стільки будинків, якщо там живе по 2-3 людини. Іншими словами всі ресурси, що були виділені на опалення 4 будинків йде лише на 1,5, тому і є можливість проживати в теплі всім разом. 

А от із тим будинком, що з боку трохи цікавіше. Всі поверхи, окрім першого, заблоковані. Там змуровані стіни і заблокована подача тепла. Опалюється лише одна закинута квартира, де зробили невеличку церкву, в якій і проводить богослужіння Алан. 

Всі інші квартири на першому поверсі - склади для провіанту та інших необхідних речей, таких як вугілля, балони з газом, дрова і т.д.

Всі складські приміщення в нашому будинку обслуговують дві сім’ї, що тут живуть. В тому ж, де церква – дві дівчини, що також нещодавно сюди приїхали та одна дама «в розквіті сил». Опаленням займаються всі чоловіки по черзі. Двоє інших самотніх чоловіків – працюють в порту. Ще дві сім’ї й інша жінка – також там. Алан ж щось по типу місцевого мера.