Глава 5: “Сусіди”

Пройшло з тих пір два тижні. Я встиг познайомитись з чотирма сім’ями, які тут проживають. З іншими поки ще не мав таких тісних зв’язків, які б дали мені можливість занотувати собі хоч щось корисне чи цікаве. Зараз було б доречно сказати, що в кожного своя цікава історія, вони неймовірні та незвичайні люди, проте не все так інтригуюче, як могло б бути. 

І так, швидкий огляд на моїх нових сусідів. На кожного з членів цих сімей я зробив для себе невеликі нотатки характеристик, які помітив за ці два тижні. Ну що ж:

Перша сім’я – це Соткінс. Алан та його дружина Люсія. 

Про Алана ми вже знаємо, тому розповім про його дружину.

Люсія Соткінс – жінка скромна, мила, тиха. Після смерті дитини довго не могла бачити інших дітей та стала дуже замкнута. Істина матінка, справді невинна людина. 

Друга сім’я – Стела і Крістіан Локарти.

Стела Локарт – колишня художниця. Після переїзду далі займалась мистецтвом, робила замальовки. Дівчина відносно спокійна, навіть привітна, але переважно веде себе відлюдно. Поки не помічав за нею якихось дивацтв або що.

Крістіан Локарт – колишній художник. Після переїзду закинув малювання, впав у депресію та почав пити. Коли п’є стає агресивним. Доволі стандартний розвиток подій в його житті, зважаючи на те, що вони зі Стелою колишні митці, які набрали боргів, але віддати не змогли. От і приїхали сюди, щоб підзаробити та позбутись позичних зобов’язань. Разом працюють обслуговуючи склади в нашому будинку. 

Третя сім’я – Морті та Валері Стендфорд, а також їхня маленька п’ятирічна донька Стефані.

Морті Стендфорд – чоловік доволі агресивний, може випити, коли п’є - краще не чіпати, може гарненько вліпити. Доньку сприймає нейтрально, але в ідеалі не хотів би дітей. Дружину часто лає за дрібниці та, відповідно, гамселить, що є сили. За ці два тижні ми заспокоювали його, щоб той не вбив часом дружину, сім разів.

Валері Стендфорд – жіночка, що любить влаштовувати істерики та скандали, чим часто провокує Морті на бійку. Особливо тягне її на сварки, коли той вип’є. Певно така форма мазохізму в неї. Але мати вона хороша, в Стефані всю свою душу вливає, час та сили.

Стефані Стендфорд – мила маленька дівчинка, яка частково розуміє, що відбувається в родині, але всіма силами її дитяча пам’ять й свідомість намагається викинути це з її юної голівоньки.

Четверта сім’я – Ліза і Артур Монтеро. Літня пара. Дітей у них немає, так як всі померли за загадкових обставин. Пані Ліза сказала, що тіл не знайшли повністю, лише їх частини: руки та ноги. Версія поліції була такою: стався напад дикого звіра, найімовірніше ведмедя. Це було сповна логічним припущенням, адже жили вони в гірському містечку.

Ліза Монтеро –  мила жінка п’ятдесяти шести років, часто пригощає пиріжками з варенням, або ж із вареними яйцями. Приємна, нагадує мені мою покійну бабцю. Вірить у всяку хіромантію. Її улюблена тема для розмови – астрологія.

Артур Монтеро – одноліток своєї дружини. Дивний старий, майже не говорить. Але я так і не зрозумів, чи то він глухо-німий, чи просто майтерно ігнорує всіх і вся. 

Ну… Наче про всіх трохи сказав. Люди насправді цікаві. Кожен зі своєю унікальною історією. А через деяких індивідів мені трохи легше на душі. Можливо це від усвідомлення того, що не один я такий покидьок в цьому грішному житті? Чи можливо я навіть не найгірший? 

До чого я скотився? Порівнювати себе з іншими, щоб хоч трохи підняти собі самооцінку, заспокоїти, що не все так погано…

Жахливо, чи не правда?

Після роботи я подовгу сиджу біля вікна, п’ю чай та вдивляюсь в порожні будинки навпроти. Пусті, холодні, а ввечері чи під час завірюхи дуже моторошні. І чомусь я весь час очікую там, в одному з темних старих вікон, побачити одне з тих тонких створінь, що можуть пролазити в мою свідомість і, як виявилось, в мою квартиру.

Так, я не бачив більше їх. Не було жахіть. Не було сильних штормів. Не було завірюх. Але тоді це було занадто реально. Занадто. Правдоподібно. І хоча Алан казав, що нічого не бачив, але слова того старого… Я не можу викинути їх з голови. Він дав дві значущі характеристики, які з дуже низькою долею ймовірності могли одночасно прийти в його безумну голову. 

Може він і не безумець зовсім? Стільки запитань, на які відповіді я навряд знайду сам. Чесно кажучи, в мене виникали ідеї сходити в гості до того старигана й дізнатись більше, але…

Дурня це все! Не буду! Я хочу зараз просто відпочити, допити свій чай, дивлячись в це трикляте вікно, вирішити кросворд та якомога швидше лягти спати, щоб не поринати в нав’язливі та тягучі думки, що бува зводять мене з розуму й викидають з реальності.

Я взяв з підвіконня свою чашку, зробив контрольний ковток та поволі перемістивши своє тіло до кухні, вимив її. Не хочу, щоб черговий раз назбиралась гора посуду, яку я знову буду вимивати декілька годин. Хоча слід погодтись, після такого дійства лягаєш спати дуже швидко і думки не встигають почати свій терор над моєю свідомістю.  

Сьогодні я спатиму спокійно і нічого мені не завадить. Абсолютно нічого. 

Я традиційно перевірив, чи надійно охороняє мою квартиру рядовий швабра та зайшов до спальні і засунув двері тим важезним комодом. В мене почала трохи розвиватись параноя. Так, привід був всього один, але краще я буду впевнений, що хоч хтось фізичний не зайде в мою кімнату.

Ліг спати. Стараюсь не думати про минуле, теперішнє і майбутнє, але… Як не думати, коли я найсумлінніший грішник, з усіх мені відомих?

***

Я прокинувся серед ночі. Підійнявся. Сів на ліжко. Мене трохи хитає, але я гідно тримаюсь в боротьбі зі сном. За вікном вила заметіль. Сильна і дужа. Я все ще на половину спав. Глянув у вікно… Щоб що? Не знаю, просто глянув у вікно. Ти не завжди розумієш свої дії, коли на половину спиш. 

Мело знатно. От-то комусь не пощастило б, якби опинився на вулиці зараз. Мій мозок досі однією ногою тримав мене в царстві Морфея. Це дивне і незрозуміле відчуття, коли ти хочеш спати, але приємного тепла по тілу немає, а лише ниючий біль в шиї та спині, бо ж вмудрився заснути зігнутим в три погибелі.