Глава 7: “В гості до безумця”

Перед мною стояв згорблений старий, що явно давно зловживає, як сказав Алан, спиртовими настоянками. Зморшкуватий, наче шкіру його розтягували навмисне все життя. Очі глибокі. Темні. Здавалось, що вони впали в глибину черепа, бо ж чорні кола під тими сліпами намагались наздогнати в своєму відтінку вугілля, котрим ми опалюємо будинок.

Він вузлувато споглядав моє тремтіння та чекав, поки мій боягузливий мозок змусить рот вимовити «Так, я хочу правди. Хочу відповідей.» Але натомість я видавив з себе жалюгідне пискляве:

– Т-так… я з-запитати у вас хотів.

Старий усміхнувся. Здалось, наче такої відповіді він хотів почути. 

– Ну що ж. – Відкрив ширше двері той. – Заходь до моєї берлоги, чи що.

– Ага… дякую. 

Я побачив занедбаний коридор. Стіни в павутині. Тхне. Смердить пліснявою, старими речами, пилом. Старістю іншими словами. 

Зайшов. Проте страх все одно наростав, як застуда, в моєму тілі. Тремтіння не вчухало. Я хотів втекти, як школяр перед бійкою, яку йому призначили за школою і який точно знає, що йому там буде ой як непереливки. 

Але порівнювати все одно не можна. Тут радше страх через можливу агонію перед смертю. Я не те щоб боюсь померти. А от мук жахають. 

– Ну ж бо, проходь хутчіш! – гукнув старий Лукард, налякавши мене до тремтіння колін. – Не стій в передпокої. Все найцікавіше в моїй спальні. – І відкрив двері в кімнату.

Я рушив, важко переносячи ноги, наче до кожної сила тяжіння застосовувалась з подвійною силою. Серце шалено калатало. Я відчував пульс у венах на скронях. Чув своє серцебиття в голові. Але йшов. Йшов і бачив відчинені навстіж двері, в яких виднілися слабкі промені світла, що прокрадалися з кімнати до коридору. А ще чітко лицезрів Лукарда, який дивився на мене так, наче відчував кожну мою емоцію та думку й смакував, ласував їх. Невже я потрапив до лігва звіра, що готовий зжерти мене?

І от, ми в спальні старого. Запахом та рівнем чистоти вона відрізнялась від передпокою. Тут пахло спиртом, ще чимось на кшталт формаліну, старими книгами, пліснявою і трохи гниллю. Все було в хаотично поскладених книгах, яких не було хіба що лише на ліжку, якихось записах й малюнках на стіна, а ще… В банках із заспиртованими… Істотами?!

– Що… Що це в біса таке? – сконфужено вилетіло з мого рота.

Старий знову по-лисячому усміхнувся, підійшов до однієї з банок та взяв її.

– А ти як думаєш, Лукасе? – запитав старий, протягнувши скляну ємність розміром з добротну цукерницю з «цим». – Не бачиш? Голова.

– Я прекрасно бачу, що це триклята голова! – викрикнув я. – Але вона ж…

– Таааак! – з долею насолоди сказав Лукард. – Це голова саме того зубастого тонкуна, який певно вже приходив до тебе «привітатись». Та й в першу твою хуртовину ти його бачив. Чи не так? – моторошно усміхався старий. Знаєте, як психопати в трилерах. Спідлоба дивлячись на мене, розтягуючи посмішку мало не до вух.

– Бачив їх… А чув одного… А може й двох…

Що я зараз бачу? Що за дичина?! То тоді, в перший день, не був страшний сон?! Тоді, коли я мало не помер від власного ж відчуття страху і мало не відчаю, за моїми дверима справді щось було?! А точніше не щось, а те, що я чітко бачив і чув у своїй голові та за дверима!

Я відчув, як гаряче стало мені. Гаряче в грудях. Гаряче в голові, а  в особливості в тім’ї. А от руки та ноги напрочуд були холодними, бо спітніли. Світ навколо поплив. Певно десь в далеке плавання. Підлога теж з ним за компанію. Я не розумів, як мені тепер жити з усвідомленням та розумінням правди. Бо ж ця голова тепер доказ, який не можнаоскаржити.

Стоп. А звідки в цього Лукарда голова тонкого монстра?!

– Гей, старий… Ти звідки цю голову дістав? – запитав я насторожившись.

– Щеня ти! – Вигукнув той. – Я тут живу вже більше тридцяти років! Думаєш я мало бачив?! Думаєш я не знайшов спосіб як їх знайти, впіймати, вбити, вивчити і дослідити?! – розлючено ревів він.

– Та а мені звідки знати?! Я їхав на кляту роботу в порт, щоб забути про своє горе! А тут якість кляті незрозумілі мостри, голоси, велетні, люди зникають! - рикнув у відповідь я, а на очах сльози.

– Не реви, малюче! Це Фортвіль! Ти або потрапив сюди на довго, або станеш швидкою закускою для хуртовинників. Рекомендую змиритись і очікувати смерті. Як я останні три десятиліття. – Трохи сумно відповів Лукард. 

Я намагався переварити всі його слова. Але єдине, що міг сказати старому це:

– Розкажіть… Що тут відбувається…

І він розповів. Про все. І показав свої записи, свої забальзамовані створіння, які зміг спіймати, вбити та дослідити, як тільки можна. Розповів історію Фортвілю. Розповів про всіх істот і куди саме йшла руда Жозель тієї ночі.

Я довго просидів у старого Лукарда. Я все уважно вислухав. І мені не хотілось вірити в те, що я чув. Я не хотів вірити, що я потрапив у місце для жертовних овечок, які мають йти на корм хуртовинникам. 

Останні – господарі цих земель. Вони можуть в одну мить, з настанням хуртовини, з’явитись перед твоїм вікном у вигляді подібному до тіні, тільки тінь ця об’ємна і жива, яка ледь видніється в страшній завірюсі. Один з них поманить тебе, затуманить розум, а ти не зрозумієш нічого і просто підеш до них. І тебе вже не врятувати. Тебе, вважай, немає. Ніби й не існувало.

Жозель не їхала нікуди. У всіх контракт однаковий., як виявилось. Вона просто їм в ту ніч припала до душі. Обрали собі смаколик.

Монстри ж, яких я бачив за вікном та одного з яких чув у своїй голові, приходять в проміжках, щоб похарчуватись страхом, відчаєм, нерозумінням, злобою. Словом всіма негативними емоціями. Це їх задоволення. Це їх харч. 

І вже в кінці своєї розповіді старий дідуган додав:

– Ти там обережно будь. Знайди спосіб замкнути квартиру. Але не тільки, коли ти вдома. 

– Що? Але чому? І як я взагалі це зроблю без замка?

– А ти здогадайся. – І він знову так моторошно посміхнувся дивлячись на мене спідлоба.