Глава 8: "Сповідь Лукаса Бренді"

Я пролежав на ліжку ще дуже довго скрутившись клубочком, обіймаючи коліна та плачучи як останній тюхтій. Шкодував себе. Відчував неймовірний жаль та смуток, що доведеться померти, доведеться страждати. Я цього не хотів. Ніхто б нехотів.

Я... Я стану кормом... Кормом для кого? Якихось сраних монстрів? Як взагалі можна відноситись так до людей? Ким були тоді ці люди, що запропонували мені роботу? Вони знали, про цих створінь? Тоді чому відправили? 

Невже це... Жертвоприношення якесь, чи що?!

Монстрам? Хуртовинникам? Хто таке придумав робити? Чому саме Фортвіль? Та і як він взагалі з'явився? Божевільний Лукард, який виявився не таким вже й божевільним, не сказав, як виник Фортвіль. Сказав лише, що він приїхав на його відкриття, як портового містечка. І що вже тоді почали зникати люди. Тепер, коли я обмірковую це, думка про жертвоприношення не така вже й нереальна. А якщо так, то яка з цього вигода?! Що вони дають?! Ще б я зрозумів, якби Фортвіль виглядав шикарним містом з, можливо, однією найвпливовішою людиною, чи бляха корпорацією, ну але ж це місце буквально на краю світу. Забуте всіма. 

Я думав, що робота в порту буде важкою, але по факту ми просто там сидимо, чаї п'ємо, в карти граємо та й час від часу кораблі з провіантом і необхідними речами обслуговуємо, що було за мою роботу всього один раз. Тому виникає запитання: за що такі гроші? За що мені платять стільки, що я б міг за рік собі в якомусь спальному районі придбати будинок та жити собі й пісні співати? Таке питання постало на другий тиждень життя та роботи тут. Я розумію, що частина зарплати йде на погашення моїх боргів, але... Все таки тепер я розумію, чому пропонуються великі суми. Щоб погодились. Щоб точно приїхали. Щоб стали кормом. Як колись стану я, як стала ним Жозель, як і всі наступні. 

Я був у відчаї. Я був у розпачі. Я не хотів їсти, не хотів пити, не хотів існувати. Я очікував смерті кожного божого дня. І думав дуже багато. Про своє минуле в особливості. Мені страшно. Я боюсь смерті. Я боюсь невідомості цієї смерті. А ще боюсь тих можливих мук, болю, які можуть мене зустріти на смертному одрі. Боюсь відчувати жах. Але чи маю я право на цей страх? Чи маю право боятись, після того, як власними діями спричинив цю трагедію?

У вихорі тривожних думок та безуспішних спробах знайти спосіб втекти звідси, мені гадується один літній день. Ми тоді з Луїзою та Луною пішли на пікнік в парк. Навколо буяла зеленою соковитістю й свіжістю зелень. Сонце приємно торкалося променями обличчя. Неймовірно красива та добра Луїза. Весела та енергійна Луна. Малеча така щаслива була. Її рясний сміх та пшеничне волоссячко, що переливалось на теплому промінні сонця, змушувало мене відчувати радість та гордість, що в мене є така чарівна донечка. Ніжна посмішка Луїзи, з якою вона споглядала дурощі Луни, коли та знову і знову намагалась спіймати синього метелика, що вправно прослизав між її маленькими дитячими пальчиками й немов дразнив доньку, мовляв «А я вправний красивий метелик, то ж впіймай мене, якщо зможеш!". Такого ж синього, як її улюблена сукенка. Тоді я був щасливий. В мені теплим потоком розливалось відчуття раювання, від якого важко відмовитись, і яке б я дуже хотів відчувати й зараз. 

А ще, тоді, в той час, я був дуже самовпевнений. Я думав так буде завжди. Незважаючи на всі мої вчинки. Не зважаючи на те, що я заліз у кримінал. Я вмудрився перейти дорогу членам мафіозного угруповання. Я вирішив виконати невеличку роботу, за яку пропонували хороші гроші. А потім ще одну. І ще. Так потрапив у кримінальний світ. Став частиною угруповання. Вчинив багато чого поганого. Бувало й катував людей. Бувало найрізноманітнішими і витонченими методами. Я думав мені це зійде з рук. Раз я в мафії, то всі ці злочини прикриють і ніхто не дізнається, як довго я тушив об шкіру людей окурки, виривав по черзі нігті, що по-факту було найменшим злом, яке я чинив. 

Згодом вліз в одну розбірку, яку влаштували це угруповання великої сім'ї з іншим. Принизив їхнього лідера... І вони прийшли радше не по мене, а по моїх дівчаток. А потім зробили все те з ними, що я робив з іншими людьми, поки я був прив'язаний і дивився, спостерігав за всім дійством. Якщо відвертався чи заплющував очі, то голову насильно повертали та відкривали сліпаки пальцями. Щоб я побачив. Щоб знав точно, що роблять з Луною та Луїзою.

Тих криків, вересків, виття від болю я не забуду ніколи. І винен в цьому я...

Вони довго знущались над моїми дівчатками. І коли ті вже не дихали також. І збочення всілякі також не забули провести. Це єдине, чим не займався я. 

А потім відпустили мене. Правда побитого до півсмерті. Але живого. А краще б таки добили...

Я не маю права не те, щоб боятись страждати, а не маю права на існування. І Луїзі і Луні було б краще, якби я просто зник, а їх не чіпали. Краще б думали, що я їх зрадив та пішов...

Я довго думав. Довго не виходив з квартири. Близко семи днів. І прийшов до того, що якщо я мушу померти, то так і має бути. Все одно колись б віддав душу ефімерному поняттю бога, в якого я не вірив. Він мені ні разу не допоміг, а тому я перестав вірити. Був би він в світі, то певно б відвернув мене від того бариги. 

Нехай хуртовинники приходять. Нехай роблять зі мною що хочуть. Я чекатиму. Я готовий розплатитися за свої гріхи сповна. Але перед цим... Я мушу дізнатися, що відбувається в цьому клятому Фортвілі!