Глава 10: “Жахлива ніч”

Алан Соткінс. Пастир. На перший погляд приємна людина. Спілкуючись вперше з ним ви побачите ввічливу, приємну людину. Веселого чолов’ягу, який має непогане почуття гумору. Доглянута коротка борода кольору ебенового дерева. Приємні й добрі, проте все одно суворі, риси обличчя. А через прямокутні лінзи, обрамлені тонкою оправою, на вас будуть дивитись лагідні зелені очі. Істинний образ пастиря.

Не в’яжеться якось із поглядом вбивці, яким він на мене дивився в день зникнення Жозель. І в ніч зникнення Стефані. А зараз я сумніваюся, а чи пастир він взагалі? А чи людина?

Після тієї ночі, коли Валері роздерла в м’ясо своє обличчя, вона більше не виходила з квартири. А Морті навпаки – став жвавішим. Я його розумію. Ні, не в сенсі, що я б теж був радий, якби моя дитина зникла, а дружина перестала спілкуватись з усіма. Маю на увазі, що я розумію його поведінку. Він то ніколи і не любив Стефані. Вона його дратувала та заважала. Та й Валері він за дружину брати не хотів. Вона була черговою дівчиною, з якою той закрутив роман. А в підсумку зробив їй дитя та потрапив у Фортвіль.

Безвідповідальний дурень, який звинувачував Валері та Стефані в своїх невдачах. Покидьок, що зривав злість на дружині й дитині. Була б в мене можливість – я б його першим відправив до хуртовинників. Або ні. Краще до тих тонких, зубастих. 

До речі про них. Лукард розповідав мені, що я молодець, що поставив на варту рядового швабру. Чому? Ооо. Це дуже цікава інформація. До цього, поки я слухав розповідь безумця, в моїй голові крутилось, що ті монстри лише харчуються емоціями. Негативними емоціями такими як страх, відчай, злість, заздрість, образа, бажання вбити, ненависть, розчарування. 

І це насправді не брехня. Вони справді харчуються такими людськими почуттями. А тому люди, які тут живуть, мають мати важку долю, важкі стосунки, важке життя. Маргінали, покидьки, огидні створіння, занепалі та гнилі люди. Ідеальні кандидати для життя у Фортвілі. 

Проте це не єдиний їх харч. Коли я почув, що тонкі живляться плоттю… Ноги підкосились, в голові запаморочилось, а земля тікала з-під кінцівок. І саме після фрази про людське м’ясо я вилетів, мов куля, з квартири Лукарда. Бо ж тоді відчував шалений страх і відчай.

Тоді так… А зараз я змирився. І мені тепер навіть цікаво, від кого саме я помру: як закуска для тонких, чи як ритуальна жертва для хуртовинників. 

А тепер відповідь на запитання чому Лукард похвалив мене за блокування дверей: тонкі можуть зайти. І от тоді їдять. От тоді в них починається бенкет. 

Так-так! Саме тому тут немає замків на дверях. Щоб ті могли зайти. Тобто хтось спеціально поклав двері без замків у будинках. Тобто ті, хто вербував нас на роботу сюди щось знають. 

По-факту тонкі є падальщиками, які доїдають за хуртовинниками. А ті ніколи не заходять. Лише вводять в транс. І перед вікнами з’являються наступній жертві. Тому я тоді з впевненістю сказав Валері, що Стефані забрали хуртовинники. А ще вони люблять більше ритуальний процес отримання харча. 

Це моє розуміння ситуації, виходячи зі слів Лукарда. Єдине, я ще не розібрався з велетнем. Він просто є. Звісно ж, він так само харчується емоціями, але чому він тоді велетень? Чому ходить з тонкими? Чому дивиться у вікна? 

От-то в мене думки на ніч. Хах.

А ще, Лукард поміж слів пригадав, що тут ніхто довше ніж на три місяці не залишався. І лише старий з сім’єю Соткінсів тут довше. Останні тут вже більше року.

Всі ці деталі я збираюсь дізнатись. Чому Лукарда не забирають вже понад тридцять років? Чому Алан з Лусією досі живі? Чому Алан так дивився на мене? І якщо  останній все таки якось пов’язаний з нашими “роботодавцями”, то чому тоді зупиняв мене, коли я одним своїм ствердженням довів Валері до божевільної істерики? Я маю це все дізнатись якомога швидше. Поки ще живу.

Вже світало. В кімнаті ставало світліше, але хуртовина, що розігралася не на жарт, не давала сонцю потрапити через шибку в мою домівку. В той момент, коли я записував всі мої думки в щоденник, за вікном різко стемніло. Я сидів у своїй кімнаті на ліжку з боку від вікна, ближче до подушки. І вже впізнав це різке затемнення, тому не поспішав заглядати у вікно та й бодай якось рухатись. 

Перед мною стояв невеличкий сервант зі скляними дверима. А де скло і світло, там і відображення, хоч і не значне. Я перевів погляд на предмет інтер’єру та підтвердив свої здогадки. То таки велетень. 

Він споглядав за моєю кімнатою та шукав у ній, певно, мене. Я затамував подих. Не рухався. Не думав. Не відчував. І як тільки в кімнаті стало світло – це означало, що він пішов. Тому я хутко побіг до дверей та засунув їх шафою. І комодом сперед шафи, щоб напевне були заблоковані. Я вже готувався до цього, як тільки почалась хуртовина. 

Нагадаю, що то був перехід ночі в ранок. Всі вже спали. Я стояв біля шафи та слухав. А тоді відчув невимовний жах, коли почув голос, що звучав у моїй голові, разом з сильним болем та гулом:

*Чому ти закрився, Лукасе? Чому не пускаєш мене?* – жахливо гарчало воно. За дверима. За дверима квартири. Скрегіт було чути віддалено. Скреблося в двері, бо воно точно знало, що я тут.

Раптом голос чудовиська, що проліз до моєї макітри, змінився. Але змінився він на… На… Не можу… Це був голос… Луни…:

*Татку! Пусти мене! Пусти мене татку! Я скучила, хочу на ручки! Мама пиріжки із черешнею спекла, я хочу поділитись з тобою!* – моя… моя красуня Луна. Моє сонечко… Сволота… От, трясця, гидотна наволоч… Воно знає про пиріжки з черешнею, які ми так любили готувати суботніми ранками… Воно використовує голос моєї принцеси…

Ні! Вона мертва! Це не Луна. Вона загинула в муках разом з Луїзою. Через мене! Я… Я!

Раптом хуртовина стихла. Голова перестала боліти. Гул зник. Це означає лише одне. Вони пішли. Але пішли або “наївшись” емоцій, або… самі здогадайтесь.

Я впав на підлогу. Сповз по стіні вниз. Я був радий, що вони нарешті пішли, але… Рана від втрати розкрилася знову, коли я почув голос Луни. І усвідомлення того, що я винен в їх жахливій смерті знову прийшло, щоб помучити мене.