Глава 11: “Ранкова знахідка”

Після тієї жахливої ночі я очікував, що щось станеться. Готувався до цього. Думав, що тонкі, або ж хуртовинники заберуть з собою когось із грішників Фортвілю. Проте ранішня подія змусила всіх нас задуматись, а що ж буде далі? Що буде з кожним із нас…

***

До першого поверху спускався чоловік. Швидко перебираючи ногами, наче дуже поспішав, він дібрався до потрібного коридору. Наліво. Дальня квартира. Двері біля бокового вікна будинку. Нарешті чолов’яга дібрався до тих самих дверей. 

Нервував. Страшно нервував. Серце калатало, мов скажене. Наче рвалося на волю. Хотіло вистрибнути з клітки ребер. Тремтячою рукою той постукав по деревені вхідних дверей. Ніхто не відповів. Постукав ще раз, а у відповідь… тиша.

Чоловік вирішив не зволікати та зайшов до квартири. Всередині його очікувала дивна картина – всі двері відчиненні, а на правій стіні передпокою красувалися стерті сліди рук. Криваві сліди, що вели до спальні. 

Мужчина, наче усвідомивши, що тут відбулося, зітхнув, стиснув кулаки та пішов у сторону кімнати. Обережно відчинив двері повністю та побачив те… 

– Благослови душу покійника, Святий Отче. Нехай грішник цей спокутує свою провину в пеклі. Але ж… – Зупинився на мить він. – Це означає, що їх тепер на двоє менше…

***

Наче й не спав. Але спробуй заснути після таких нічних пригод. Близько години я плакав, згадуючи своїх дівчат. Тендітних, прекрасних, щасливих. І розумів, що причина їхньої загибелі – я. 

Сказати, що я зненавидів себе ще більше – це промовчати і ще й не думати. Я був готовий застрелити себе хоч вже. Готовий на муки. Готовий до болю. В голові була думка вийти з квартири та попрямувати прямо в пащу тонкого. Нехай їсть. Нехай жере. По це ж він прийшов? А я заслужив. 

Але єдине, що мене зупиняло – цікавість. Чому людей відправляють сюди? З якою ціллю? Хто саме побудував Фортвіль? Хто забезпечує наше життя? Хто організовує все це дійство? Кому потрібні ритуальні жертви? Як обираються жертви для хуртовинників, а для тонких їдло?

Єдине, що мене тримає в цьому світі. Власна егоїстична цікавість. Бажання не померти в сліпоті незнання. Бажання знати. Остання примха, так сказати. А до тих пір… Я буду давати цим тварюкам достатньо жахливих емоцій, якими ті ласують з такою насолодою.

Зібравшись на роботу та вийшовши з квартири я попрямував донизу. Прибувши на перший поверх та вже цілеспрямовано йдучи до виходу, боковим зором побачив, як з квартири в кінці коридору буквально хтось випав. Не зволікаючи я побіг туди. То був Алан. Він був нажаханий та тримав рот рукою. Тремтів так, наче меблі в домі при сильному землетрусі.

– Що сталося, Алане? – схвильовано запитав я в пастиря.

– Що?... Т…Там… Там Педро… Він… – Не міг зібратись до купи той. 

Я дивився на священника та думав собі: «Осьо з нього актор гарний би був!». Чому? Та тому що після випадку з Жозель, після розповіді Лукарда, я вже не міг спокійно сприймати Алана як завжди. Я прискіпувався до кожного його слова, руху, подиху. В загальному, якщо не знати і не аналізувати ситуацію, можна подумати, що всі його емоції й дії щирі, але… Ну хто ж так обережно падає з переляку? Смішно. 

– Що з Педро? – спокійно запитав я. – Він знову напився та обблював пів квартири? Нічого, вже було таке, допомагав йому прибирати. От-то запах був, розумію. – Продовжував я грати дурня, але вже відчував трупний сморід, що линув з квартири. 

На нашу доволі гучну розмову вийшов Іоан. 

– Що тут таке? – Запитав хорватець.

– Педро певно знову заблював всю квартиру, а містер Алан нажахався того видовища. – Відповів йому я, спостерігаючи за Соткінсом. А той ледве стримував посмішку, думаючи що ми нічого не розуміємо і не підозрюємо.

– Ну то йдемо приберемо, бо ж потім сморід в’їсться і хрин ти з ним щось зробиш. Вставайте, Алане, то не так страшно, як ви думаєте. 

– Та я… – Далі грав переполоханого, нажаханого дурня пастир.

– Давайте я вам допоможу. – Підійняв Алана Іоан. – От, стоїте на двох ногах, а тепер ходімо.

Ми зайшли і одразу відчули сморід. Сильний трупний запах. А на стіні коридору побачили криваві відбитки долонь, що деколи змазувались. Вони вели до спальні. Насторожились обоє. Алан ж був позаду. 

– Іоан, йдіть перевірте інші кімнати, я з Аланом огляну спальню. – Дав вказівку та рушив вперед я.

Зайшовши до спальні Педро ми побачили гидотну картину: калюжа крові, яка вже почала висихати, в’їдаючись в килим, а ще… труп власника квартири. А точніше його частину, а саме хребет, частина ребер, що були розкриті, а їх вміст наче поїджений; ліва рука та череп без нижньої щелепи й правого ока. 

В той момент від видовища й запаху мені захотілось обличчям до обличчя познайомитись з унітазом та подарувати йому весь вміст свого шлунку. Але я втримався й, повернувшись різко до Алана, нахилився до його вуха:

– Ви з Педро не ладнали і не спілкувались. Майже не контактували взагалі. То чому рано-вранці ви опинились в його квартирі? Так само і в ніч зникнення Стефані. Ви першими, разом з Люсією, були в Стендфордів. Як ви так хутко прибігли з третього поверху до їхньої квартири? Тим більше швидше ніж жителі другого поверху? – закидав питаннями та підозрами його я.

– Ви мене в чомусь підозрюєте? – напружився той. – Я мав повідомити Педро про зміни в його графіку, про які той просив, тому прийшов трохи раніше, щоб все пояснити. А в ніч зникнення Стефані ми з дружиною гуляли по будинку, бо в неї знову почались жахіття. І в момент, коли закричала Валері, ми були якраз в правому коридорі другого поверху, біля ближньої квартири, що є складським приміщенням, тому і прибігли одразу. – Вправно виправдовувався Алан. 

– А хтось, крім Люсії, може це підтвердити? Певно що ні, бо обидві ситуації відбулися без свідків. Чому ви всюди перший? Чи не тому, що ви до цього якось причетні? Самі вбиваєте, чи наводите тонких на конкретних жертв, а потім перевіряєте, чи добре все пройшло, га?