3

Ворота відчинилися і дівчина видихнувши зробила крок. Знову закрутилося і попливло все навколо. Опинилася вона і справді серед вулиці. Тільки що це була за вулиця дівчина не знала. Раптом повз неї пройшла якась істота, схожа на кватріма, тільки з однією парою очей, Ассоль здогадалася, що їх тут називають чоловіками. Вона підійшла до нього і запитала:

Я перепрошую, чи не могли б ви мені підказати, де знаходиться вулиця м-м-м... - дівчина замислилася і ніяк не могла згадати назву, - вулиця-я-я Шевчука? Чи Шевчека?

Можливо Шевченка? - звів брови незнайомець.

Так-так. Шевченка-Шевченка! - слухняно похитала головою Ассоль.

Ну тоді вам треба спуститися цією вулицею вниз, повернути у провулок праворуч, а потім побачите вуличку догори і от за нею буде вулиця Шевченка.

Дуже вам дякую! Бувайте! - попрощалася дівчина й попрямувала за щойно вказаним маршрутом.

Дорога видалася недалекою, і дівчина швидко відшукала потрібний будинок. Він був дуже красивий. Перед його фасадом багато квітів, а прямо під хвірткою рясно цвів бузок, щоправда, одна половина і досі буяла цвітом, а інша всохла. Було видно лише скручені й сухі пуп'янки, яким так і не судилося розкритися цьому світові. Чим ближче Ассоль підходила, тим більше починала перейматися. Хвилювання накочувалося і розливалося по усьому тілу нудким теплом, а потім опускалося в низ живота, і там зачаївшись починало “тенькати”. Та дівчина вирішила, що зволікати уже не варто і відчинила хвіртку. Різкий і ніжно-солодкий запах ударив їй у ніздрі, але вона зібрала всі сили й ступила крок на подвір'я. Десь за будинком загавкав собака, і відразу відчинилися двері. У них з'явилася жінка років шістдесяти, яка спочатку декілька секунд дивилася на Ассоль, а потім заплакала і пішла їй назустріч. Мовчки підійшла і обняла дівчину, котра так і стояла, наче вкопана і не здатна була ступити й кроку.

Я знала, я відчувала, що ти прийдеш. Я бачила, бачила тебе увісні, ти була така ж. Ти так невимовно схожа на свого батька, і очі, і ніс, от тільки волосся темніше. Не стій, сонечко, ходімо до хати. - покликала старенька.

Ходімо... Бабусю, - це слово неочікувано вилетіло із уст Ассоль. І вона пішла. Пішла так, наче все життя знала цю жінку, і ще в дитинстві витоптала цю стежку.

Будинок у середині був іще гарніший, ніж ззовні. Та що найдивніше Ассоль знала, де знаходиться кожна кімната. Вона дивним чином розуміла, що тут все таке рідне.

Сідай, - мовила до неї бабуся Тоня (ім'я саме вигулькнуло в голові у дівчини). - Зробити тобі чаю? А хочеш варення, того ружового? Ти його так любила! - і знов заплакала.

Ну, якщо можна, - усміхнулася Ассоль і ніжно подивилася на стареньку.

Я так сумувала за тобою, і за твоїм татом та мамою, вона ж мені наче дочка стала. Та потім ви кудись пропали. Усі, в один момент. Але нічого, це не твоя вина. У батьків треба питатися. Доречі, де вони? - це питання, не на жарт ошелешило щойноспечену внучку.

Ну-у, мама прихворіла, - відповідь вирвалася сама собою, - тому приїде вона трохи пізніше, а татуся я вже дуже давно не бачила. Він кудись пропав.

Що? Пропав? Ех-х-х... Казала я, що ті друзі до добра не доведуть.

Які друзі, бабусю? - запитала Ассоль.

От такі, Солечко, нехороші. Незавдовго до зникнення, у батька твого з'явився друг: дивний такий, то приходив, то зникав. Очі мав нехороші, котячі такі — жовті. - відповіла Тоня.

Жовті? Я розпитаю в мами, можливо вона його пам'ятає.

Добре, питай. А тепер досить сумних балачок, треба чай пити. - втерла останню сльозу бабуся, усміхнулася і почала пригощати внучку.

Незабаром після цього почало темніти і бабця сказала, що Солі треба відпочити після довгої дороги, тому відправила її спати. Але заснути цієї ночі дівчині так і не вдалося, думки й запитання не давали стулити повік. Як жаль, що потрібно чекати аж до 5 червня, ще цілісінький місяць. Сон прийшов аж над ранок і дівчину одразу зморило. Проспала вона до обіда, бабуся не здивувалася, і пояснила довгий сон тим, що внучка змучилася. Гостювати у баби Тоні було добре і весело. Вона розповідала Ассоль дуже багато цікавих історій з її раннього дитинства і з юності батька. Згадувала, як тато вперше познайомив її із матір'ю Солі. Старенька казала, що зраділа тоді страшенно. Ще б пак, це була перша дівчина із якою юнак познайомив особисто. Тоді незабаром і весілля справили, а там вже й Ассоль народилася.

Ти була схожа на кошенятко, така маленька, тендітна. Але ух! З характером із колиски. Ніколи себе в образу не давала! - засміялася бабуся.

Бабусю, а як же моя сестра? Ви її пам`ятаєте?

Це питання збило Тоню з пантелику. Це ж мала бути родинна таємниця.

Сестра? Була в тебе сестра. Ви сіамськими близнюками народилися. От тільки ти здоровенька й повноцінна, а вона квола і крихітна. Вас повинні були розділити, бо існувати разом ви б не змогли, а окремо не могла вона. Так ми врятували тебе, проте втратили її. Давай більше не порушуватимемо цієї теми. - попросила бабуся.

І Ассоль на знак згоди ствердно кивнула головою.

... Так минали дні за днями. Бабуся все клопоталася навколо внучки, а вона дарувала їй ту любов і повагу, котру не змогла віддати протягом усього свого життя, починаючи від зникнення. Питань було все більше, а відповідей усе менше. Так вже й початок літа прийшов. Наближалося 5 червня. Дівчина усе думала, що запитає в мами. На котрі питання краще звернути увагу, що опустити. І вирішила, що запитає про все. От тільки про сестру не згадуватиме нічого.

Зранку 5 червня почався дощ, Ассоль подумала, що зустріч так і не відбудеться, проте до обіду він стих і дівчина, повідомивши бабусі, що іде прогулятися, пішла до озера. За останній місяць вона бувала там тричі, приходила з бабусею по лікувальні трави, тож дорогу знала добре. Наближався полудень. Дівчина прийшла до озера, сіла на березі, і почала чекати. До зазначеного часу залишилося сім хвилин. На небі не було ні хмарики, яскраво світило літнє сонечко. Настала 12 година дня. Вона схилилася над дзеркальною поверхнею води і заціпеніла. Із води на неї дивилася її матуся й мило усміхалася.