Відлуння століть

Розділ 5. Вигнанець. (частина 1)

                                                                                  Той ночью страшный был ураган,

Искалеченной птицей упал ты к моим ногам.

Я собрала тебя из отдельных частей,

Я взяла все, что нравится мне, у роботов и у людей.

Флер «Дикое сердце»

 

В цьому світі немає нічого зайвого.

Ми з*єднані, прошиті незримими нитками й стаємо повноцінними тільки займаюче своє місце.

Немає менш значного й більш значного.

Ми – єдине.

Тільки разом ми утворюємо життєспроможну картину Всесвіту.

 

Великий дім виглядав спокійно, але відчужено. Вранішнє сонце тьмяно освітлювало простору довгу кімнату, проміння його ніби губилося, розсіювалося в шибках. Тиша, що панувала зараз, була схожа на вранішній недільний сон, коли спішити нема куди й можна розслабитися. 

Кайл сидів на лаві, підтягнувши до себе коліно, й задумливо жував окраєць хліба. Напроти нього примостилися троє виживших. Діти позабиралися на лавки з ногами. Дівчинка взагалі лягла й, здається, вже дрімала. Їх старша супутниця не виявляла бажання говорити. Здається, вона все ще не вірила в те, що їм вдалося вижити.

Кейден та Дарик вийшли надвір, але наразі подробиці Кайла не цікавили. Думки ніяк не в*язалися воєдино, блукали від одного питання до іншого, й відчуття спокою, що огорнув Великий дім, здавалося оманливою кригою, що мала би от-от тріснути.

Хлопець обережно розгорнув імпровізовану пов*язку на руці, трохи кривлячись, бо тканина прилипла до засохлої крові й зняти її нормально можна було лише розмочивши. Проте того, що він побачив й так було достатньо. Візерунок тонких чорних ліній. Кайл ледь стримав здивовано-наляканий видих. Дівчина навпроти дивилася на нього в усі очі, але нічого не сказала. Лише в погляді її читалося  німе співчуття. Якесь дуже болісне й від того неприємне. Кайлу раптом дуже захотілося вийти надвір й деякий час не бачити нікого. Треба все до ладу обміркувати.

Було й ще дещо дивне у всьому цьому – рана майже загоїлась. І, якщо вночі він ладен був повірити, що помирає, то зараз, за винятком деякої слабкості, почував себе досить непогано.

Хіба так може бути?

Не сказавши ні слова й навіть не глянувши на сусідів за столом, хлопець встав. З дверей він вийшов крадькома, пересвідчившись, що поблизу немає Дарик або Кейдена. Мертва тварюка була ще тим експонатом, але зараз його не тягнуло на місцеву екзотику.

Над пагорбом Радісного розкинулося мирне синє небо. Лише на заході  над верхівками хребта Улосу виднілися розчерки легеньких білих хмаринок.  «Ніби навіть погода не хоче згадувати про все те», - подумав Кайл.

Щось настирливо пульсувало глибоко в душі і не давало спокою, тому ноги самі собою віднесли Кайла до будиночка з прочиненими дверима. У денному світлі було видно, наскільки всі вони схожі – ті невеличкі дерев*яні хатки. Але ця стала для нього болісно особливою. Підійшовши до порогу будиночка, хлопець зупинився біля напівпрочинених дверей та прислухався.

Всередині панувала тиша.

Переборовши внутрішнє тремтіння, Кайл відхилив двері й обережно переступив через поріг.

Сонячні промені золотистими пасмами лягали на підлогу. У повітрі танцювали порошинки. Посеред кімнати на підлозі лежала зім*ята скатертина.

Першою емоцією була радість: вона жива! Жива! Ми її не вбили!..

Далі до роботи підключився мозок: воно живе.

Відповіддю на цю думку став легкий шурхіт позаду.

Кайл відсахнувся з ганебним переляканим зойком, відстрибнувши ледь не до дверей сусідньої кімнати.

 - Де?!! – так само злякано вигукнув Латіф, дико озираючись.

 - А що б тебе…! – видихнув Кайл, спершись рукою об одвірок. – Серцевий напад схопити можна!

 - Вона… Де?.. Я її не…?

У голосі хлопчини була така надія, що Кайл невільно прийшов до тями: він зрозумів, що ця ніч лишила слід не тільки на ньому. А ще він зрозумів, що стоїть спиною до кімнати, в яку ще не заглядав. Хто зна, де ділося створіння, на яке перетворилася Анісса. Хутко озирнувшись, він з полегшенням вимовив:

 - Ну, тут її теж нема. Виходить, що ти її не вбив.

На мить Кайлу здалося що він фізично відчув, як з душі Латіфа звалився камінь. Ніби й саме повітря стало легшим, чистішим.

Кай обвів кімнату уважним поглядом: чавунна гасова лампа, що валяється під столом; розгублений хлопчина над білою зім*ятою скатертиною, поплямленою чорним та червоним; пляма крові на столі – очевидно що його, Кайла; біля стіни, що напроти єдиного вікна - розсипаний посуд, збита зі стіни дерев*яна поличка, тумбочка з перехнябленими дверцятами. Кайл згадав той сильний удар й здивовано приклав долоню до грудей. Тоді він болю не відчував, бо якось не до того було. Потім біль в руці затьмарив все. Здавалося, він проникає через кістки у мозок, висвердлює в ньому діри, виїдає м*язи тіла зсередини: починаючи від пальців й поступово просуваючись все вище… Гидливо скривившись, хлопець стрепенувся, ніби бажаючи скинути з себе жахливі спогади. Замислено він обмацав голову. Не болить. І гулі ніби немає. «Якщо ця зараза, – зачудовано міркував хлопець, - буде регенерувати моє тіло, то в цьому всьому все ж є якась світла сторона». Захотілося оглянути себе – чи лишилися бодай синці на грудях, стегнах?



Алеста

Відредаговано: 19.02.2021

Додати в бібліотеку


Поскаржитись