Розділ 8. Шлях до кістлявого дерева. (Частина 1)

Мы знаем, что машина вконец неисправна;

Мы знаем, что дороги нет, и не было здесь никогда;

Закрой глаза, чтоб не видеть

Крадущегося по полю фавна;

В двери стучит сорвавшаяся с неба звезда.

БГ. Праздник урожая во Дворце труда

День ще тільки зайнявся. Позаду мене на галявині, що зберігає сліди нічної борні, лежить істота. Вона поклала свій видовжений гладкий темний череп на зціплені пазуристі лапи. Візерунки на її шкірі сяють слабким золотистим світлом й більше нагадують тріщини, ніж малюнок. В неї немає очей. Як і губ на морді – гострі, тонкі, наче шпичаки, ікла розтягнуті у широкому оскалі-усмішці. З обох боків, наче барельєф, голову створіння прикрашають нарости. Вони тягнуться від куточків пащі до шиї й переходять на спині у костистий гребінь. Тварина… Так, тварина, бо не можу назвати це інакше, обгорнулася гнучким, довгим сегментованим хвостом із зазубреним тригранним шпичаком на кінці. Вона – саме втілення грації - як на мене. Якби у смерті були гончі – вони би виглядали саме так.

Створіння за моєю спиною лежить сумирно. Жахливе й прекрасне одночасно. А на гілці переді мною висять сріблясті дзвоники, прикрашені ритуальними червоними стрічками. Мелодійний дзвін розчиняється у повітрі, ніби вітаючи світанок. Затишшя скоро закінчиться. Незабаром потвори прийдуть до тями, повиповзають зі своїх темних щілин й все повернеться до звичного русла… на якийсь час. На якийсь час.

На червоних биндах темним чорнилом написані символи. Вони сплітаються у візерунки й розповідають історію:

«Матір, що йде лугами.

Матір, що мандрує лісами.

Матір, що живе у горах.

Матір захистить й подбає.

Матір все бачить й все знає»

Дамір навіть не заглянув до схову, щоби попрощатися з нещодавніми компаньйонами; він не хотів лишати Надін одну й не бажав нікому нічого пояснювати. Взагалі, вважав, що робота його тут виконана. Навіть Кейдену не сказав й двох зайвих слів на прощання. Хіба що попросив передати Дарик, щоб вийшла на трасу та йшла вгору до «кістлявого дерева», а звідтам рукою подати до Старого Зуба. «Спуск не має бути важким, а звідтам до Притулку не так вже й далеко». То була остання настанова, яку Вовк дав хлопцеві. Метрів за сто до схову провідник вказав Кейдену напрямок, а сам повернув в зовсім іншу сторону й, підштовхнувши зв*язаного й одурманеного плювуна в потрібний бік, попрямував у хащі. Хлопець дивився їм услід і чув, як істота, що колись носила ім*я Надін, ніби мале дитя, бурмоче набори складів.

Діставшись схову, Кей попередив, перед тим, як зазирнути в середину:

 - Це я, Кейден.

У відповідь почувся голос Латіфа:

 - По чім нам знати? Дамір казав не відкривати нікому до світанку, щоб ми там не чу…

 - Латіфе, - розчув Кейден шипіння Дарик й усміхнувся. Імпровізований люк відхилився й на світ показалася усміхнена мармиза хлопчини:

 - Тут правда місця, як у банці, добре, що ніхто бобами не вечеряв…

Латіф відійшов, аби впустити товариша, й сів у куток, підібравши ноги. Кейдену довелося добряче нахилитися, щоби забратися до сховку. Дарик теж сиділа біля стіни, підтягнувши до себе коліна:

 - Лягай, поспи трохи, - тихо мовила дівчина, - я піду подихаю повітрям. І йому, - вона кивнула на Кайла, що дрімав, скрутившись у кутку, - теж не завадить ще трохи поспати.

 - Як він? – пошепки спитав Кей. У темряві неможливо було роздивитися обличчя співбесідника, але дівчина все одно відвернулася:

 - Та нічого.

Їй здавалося, що варто глянути Кейдену в очі, й навіть в темряві погляд видасть справжні її думки: навряд чи його брат протримається довго. Навіть екстракт не допомагає безкінечно – з часом дія ін*єкцій слабшає; а, судячи з усього, організм хлопця занадто слабкий перед заразою. Дарик відчула себе ніяково: хотілося якось розрадити хлопця, але не збрехати. Та підходящих слів вона знайти не змогла. Тож просто піднялася з місця й, обережно ступаючи, щоб не розбудити сплячого, протиснулася до виходу.

Кей глянув на брата. Дарик могла не говорити в голос, але подібні думки кублом отруйних змій ворушилися десь глибоко і в його підсвідомості, проте він придушував їх як міг: не можна втрачати контролю, це нікому не допоможе. На мить куточки губ хлопця сіпнулися до низу. Тихенько зачинився люк сховища. Кей вмостився на нагріте місце Дарик й скрутившись, оскільки витягнути ноги простір землянки не давав, спробував відмежуватися від усіх думок. Треба було поспати. Хоча б трохи…

* * * * *

Тихе перешіптування проривалося через завісу дрімоти. Крізь щілини у настилі імпровізованого даху пробивалось вранішнє світло.

 - …нема? До сих пір?

 - Чи я знаю, де його носить!

 - Як же нам звідси…

 - Йди до кістлявого дерева, - спросоння хрипко, навіть не розтуливши очі, вимовив Кейден. – Він сказав вийти на трасу, потім йти до дерева. А звідтам – до Старого Зуба. Там десь спуск…

 - О! – вже голосніше промовив Латіф, - я завжди думав, що там можна зрізати!

 - Там кепський спуск! – незадоволено вигукнула Дарик. Кейден розліпив очі:

 - А варіанти?

Дівчина шумно видихнула, ніби намагаючись виплюнути свою досаду:

 - Зараз – нема. Треба було мене слухати! Ми би вже вчора були!

Кейден сів й похмуро глянув на Дарик. Та відвернулася. Вовк, все ж, був правий: вчора Кайл не подолав би таку відстань. Та хто знає, що буде сьогодні й чи не скрутить він собі в*язи, спускаючись тим крутим схилом?